23 лютого увечері промовила своєму чоловіку Олегу. Пишуть, що завтра може початися повномасштабний наступ. Разом ми промовчали. Заснули,під ранок я чула той свист літака,але не прокинулася. О 6.00 ,як зазвичай прокинулася,потяглася за телефоном,щоб подивитися на час і побачила безліч повідомлень у вайбері.

Перше від матері учениці ” Можна Машенька не пойдет в школу сегодня,нам страшно” і друге від колеги” Началась война”. Я розплакалася підбігла до чоловіка ,він мене обійняв, підтвердив, що все так і є. Сльози, відчай і якась безпорадність охопили всю мене. Я почала голосно матюкатися ,не знаю чому. Далі зателефонувала мамі,сказала,що ночувати будемо у неї. Через годину вийшла за хлібом. І побачила нескінченний потік машин із Харкова, нескінченний. Біля магазинів -черги, змогла купити в кіоску хлібному Кулінічах – торт”Пражський” та дві упаковки пряників. Спокійно повернулася додому. Син здивувався,що ми не на роботі, спокійно сприйняв про те,що розпочалася війна. Єдине,що засмутився, що не поїде на репетицію агіт бригади( він чекав,що буде брати в ній участь з 5 класу- 4 роки).

Я зібрала деякі речі для кожного і тривожний рюкзак. В обід ми з чоловіком пішли на прогулянку ,обійшли свою місцевість,мало говорили,увечері поїхали до моєї мами. Переночували,постійно в новинах,думки різні. На наступний день мені попалося у фб оголошення про мобілізацію в нашій громаді. Фактично я підштовхнула його до цього кроку. Я так зараз думаю. Не вагаючись мій Олег пішов до цнапу. До цього він купив і нам і мамі продуктові набори,заправив машину бензином. Я його обняла і поцілувала. Не думала,що не побачу взагалі!!! Син обійняв міцніше батька.

З 26 лютого мій Олег став солдатом. Далі наше спілкування смс і дзвінки,ми з мамою облаштовуємо погріб , хоча розуміємо, що нас звідти ніхто не врятує в разі потрапляння бомби. Були безсонні ночі,стрибки до погріба,пересиджування тривоги. Страх. Читання новин, емоційні зриви,коли розумієш, що все кінець. Мій чоловік мене підтримував, спілкувався, про себе про те, як йому важко говорив спокійно, що це все так і треба. 11 березня ми разом із родичами вирішили їхати за кордон до Словаччини. Олег все говорив: Круто! З родичами по ‘Європі! Така можливість! Я ж розуміла,що не такою ціною ….

З 14 березня ми за кордоном, в безпеці. Постійно чекала від чоловіка повідомлень, раділа, коли була можливість почути голос. Він говорив про те,що його взагалі не повинні були мобілізувати, але він задоволений, що він пішов захищати Батьківщину, я говорила,що він герой. Олег відповідав, що він просто сумлінний працівник, який дає фору пацанам- контрактникам. Говорив,що Україна- нація воїнів, що нами пишається весь світ, що ми повернемося раніше, а він пізніше, бо будуть бюрократичні перепони. Так і вийшло. Мій чоловік загинув. Ще 22 квітня о 11.32 він телефонував моїм родичам із словами передайте, що зі мною все добре, просто немає інтернету І загинув в той же день. Я дізналася про його смерть на наш Великдень. 4 п’ятниці,як його немає. Ми повернулися дійсно раніше за чоловіка, щоб поховати. Коли дивлюсь навколо, заходжу у соцмережі , то у всіх все гаразд, чоловіки вдома чекають, все гаразд!!.

Мій мозок не сприймає це

Я люблю свою родину, свого чоловіка, сина, люблю свою країну. Знаю,що він би все одно пішов би на фронт. Але тепер ми без нього. Ми думали, що на захист України стануть всі, бо так потрібно і чесно. Життя продовжується, напевно. Розумію,що моя історія проста ,але це моя історія.

Галина, Мерефа