Сьогодні, напевно, у кожного українця є рідні, друзі або знайомі, які воюють. Все частіше ми помічаємо військових на вулицях, в транспорті, в магазинах тощо. І питання правильного спілкування з військовослужбовцями набуває все більшої актуальності. 

Наша мета – допомогти населенню навчитись зрозумілих навичок етикету та доцільної поведінки з нашими захисниками, які зараз борються за волю і свободу, за сім’ї та кохання, за нас із вами. Надзвичайно важливо змогти переформатувати себе заради них.

Одними з тих, хто вчить коректної комунікації, є військові психологи – люди, які дотичні цієї сфери та знають усі особливості взаємодії та спілкування з військовими.

Ірина Кардінал – військова психологиня в одному з підрозділів Національної Гвардії України, має великий досвід роботи – як бойовий, так і науково-дослідчий. Пані Ірина як ніхто розуміє важливість психологічної адаптації військовослужбовця, його психологічної підтримки та радо погодилась розказати про це “Українському Жіночому Батальйону». 

– Ви вже багато років працюєте військовим психологом, тож давайте на початку поговоримо про значущість наших військових не тільки як героїв, а й як особистостей. Що звичайна людина має знати про військового?

– Давайте спочатку визначимо, хто такі військові. Для звичайних громадян – це людина в формі. Неважливо, піксель це, олива чи будь-яка інша. Форма завжди відрізняє цивільну людину від військового. Але я вважаю, що відмінності в зовнішньому вигляді не мають давати привід до іншого ставлення. 

Ще до повномасштабної війни багато хто сприймав військових як таких олов’яних солдатиків. І, наприклад, коли військовий їхав в транспорті, то я часто спостерігала наступне ставлення: військовий може постояти або поступитися місцем, має гарно пахнути, мати гарний вигляд, носити чисту красиву форму тощо. Тобто бути таким собі зразком суперсолдата. 

З початком війни ми бачимо в тому ж ТікТоці багато роликів, де наші військові шуткують, ставлять гуморески, танцюють й загалом дуже весело ставляться до своєї служби. Так, гумор дійсно сильно підтримує військових, коли вони знаходяться у небезпечних ситуаціях. Але разом з тим люди звикли до них, як до таких ідолів. 

І коли військові почали повертатися з зони бойових дій у відпустку або після поранення з ароматом багаття, диму, а інколи взагалі невідомо чого – люди були обурені тим, що дійсність не збігалася з їхнім уявленням. Реальні військові налякали цивільних. Наразі ми також спостерігаємо, що військові, які мають каліцтва, шрами, також лякають звичайних людей. Гадаю, річ у тому, що вони накладають побачену картинку на себе і бояться саме її. 

А взагалі військовий – це ваш сусід, колега або родич. Тобто така ж людина, яка знаходиться поруч із вами. Яка має свою родину, друзів, мрії, домівки, хобі, вподобання, домашніх улюбленців. 

– А якщо взяти останні роки до початку повномасштабного вторгнення. Які вони були для військових? 

– Війна з 2014 року примусила військових навчатися. Опановувати нову зброю, яка почала поступати до нас. Опановувати нові “натівські” стандарти. По-новому ставитися до власної служби, родини та до командування. Сказати, що ми повністю були готові до вторгнення, я не можу. Але завдяки тому, що у нас вже був достатній досвід і підготовка, попри всю раптовість нападу, військові змогли відійти від найбільш небезпечних місць для підрозділів, змогли згуртуватися і дати достойну відсіч. Незважаючи ні на що. 

– Перейдемо до наступного запитання. Як війна вплинула на моральний стан військових? З якими проблемами військові зараз стикаються найчастіше – як на війні, так і в цивільному житті?

– Ще перед початком війни, з жовтня 21-го року, щось таке витало в повітрі. Оце щось постійно мобілізувало військових. Тому хочу сказати, що не все сталося абсолютно раптово. Заходи, що були застосовані військовими на початку вторгнення, говорили про їхню рішучість дати відсіч. Тобто моральний і бойовий дух був на достатньо високому рівні. 

Звичайно, не все було так ідеально. Були й зрадники, й ті, хто розгубився, й ті, хто піддався паніці. Наприклад, були ті, хто прикривалися рятуванням особового складу, а насправді бігли куди подалі. Але водночас у Василькові молодий льотчик підняв в небо літаки, таким чим врятувавши їх. Щобільше, під Миколаєвом стояла льотна бригада, яка також піднялися в повітря. І під час бойових зіткнень два льотчики (я потім займалася допомогою в їх ідентифікації, вони, на жаль, загинули) завадили просуванню ворога з південного напрямку на початку війни.

– Чи ведеться військовими психологами безперервна підтримка та робота? І де вона ефективніше – в тилу, чи біля лінії зіткнення?

– Військовий психолог взагалі має дуже багато розшарованих функцій. Одна з них – підготовка підрозділу до виконання бойових завдань в місці дислокації. Що це означає? Це і злагодженість, і навчання військових діям підтримки один одного, зокрема якщо поряд не буде психолога як фахівця. 

Насправді на лінії зіткнення робота психолога практично не ведеться, тому що це – лінія виживання. Там ідуть постійні бойові дії. І в такому разі психолог є бойовою одиницею. Коли вже військові знаходяться в безпечному місці, тоді психологи можуть спостерігати за їхнім станом і в разі запиту надають психологічну підтримку або доповідають про необхідність складнішої допомоги. 

– Тобто, якщо сказати простими словами, на нулі та на першій лінії оборони військові психологи не працюють, а робота відбувається на безпечних тилових позиціях?

– Так, саме так.

– Перш ніж перейти до обговорення рекомендацій щодо спілкування з військовими, давайте підкреслимо основні помилки, які роблять люди і які можуть нашкодити або засмутити військового. 

– Я вже говорила, що військовий – це людина в формі. Але якщо військовий вдягає звичайний одяг, він стає таким самим цивільним, як і всі решта. І визначити, що це військовий неможливо. Тому, звісно, можуть бути певні зіткнення. Але виділити якісь основні помилки не можна. Це скоріше залежить від індивідуума, який спілкується з військовим, якщо він розуміє, що це військовий. Це вже особистісні питання. 

Коли я спілкуюсь з нашими військовими, вони розповідають, що багато хто починає ставитись з неповагою до військової форми. Можливо, це пов’язано з тим, що останнім часом дуже багато є негативних “вкидів” відносно військових. Можливо, це пов’язано з якимось особистим ставленням людини до військової форми. І, крім того, я не можу відкидати таке поняття як, вибачте, колаборанти серед нас. 

Тому я хочу сказати одне – ставтесь до військових людей так, як ви хочете, щоб ставились до вас. 

– Ви зараз підкреслили, що до військових має бути таке ставлення, яке ми хочемо до себе. А що ще ми можемо зробити, щоб навчитися простих правил спілкування та поваги до військової людини? 

– До військового треба ставитись так, як би ви ставились до свого родича, друга, сусіда чи просто хорошого знайомого, що знаходиться на війні.

Хочу додати, якщо раніше люди могли побачити військового на підпитку, то повірте, зараз більшість військових не п’ють. Тому що якщо військовий випив – він становить загрозу і для себе, і для оточення. І військові це чудово розуміють. Крім того, зараз в магазинах заборонений продаж алкоголю особам у військовій формі. Це також впливає на те, що людина у формі відповідає за свою поведінку. 

Ще необхідно на рівні держави виховувати повагу до військових. Не тільки кажучи про те, що вони герої, а й про те, що кожен має бути готовим до захисту країни, зокрема, починаючи з юнацького віку. Дуже гарний приклад є в країнах Балтії. У них є рух “Яунсардзе” (Jaunsardze), який передбачує підготовку резервістів з дитячого віку. Тобто дитина знає, як виживати, поводитись зі зброєю, і коли вона виростає, то приймає усвідомлене рішення стати резервістом. Дитина розуміє, що військових насправді не дуже багато. Й вони не зможуть захищати так, як це зможуть робити сили резерву. 

– А як ви прокоментуєте військове виховання дітей в росії? Там ми спостерігаємо заходи в школах, де дітей одягають у форму, змушують вчити “криваві” віршики або ліпити танки з пластиліну. Тобто змалечку привчають до війни. Чим росія відрізняється в цьому плані від Балтійських країн? 

– В країнах Балтії зовсім інший підхід. У них поняття захисту держави підняте на дуже високий рівень. Там не обов’язково бути військовим, але там люблять свою країну та з більшою повагою відносяться до військових. Громадянам дають більше переваг, якщо вони йдуть у військовий заклад вищої освіти або продовжують військову службу. І, звичайно, там виховують гордість за свою країну та повагу до знаків державності.

До речі, коли я була в Латвії, мене вразило як вони ставляться до прапора. Він у них на рівні священної речі. На нього не можна нічого ставити, на ньому не можна писати, аби не образити прапор держави. Тому латвійці були дуже здивовані, коли ми їм подарували наші прапори з підписами. Це було ще у 2017 році. Ми тоді працювали з дітьми загиблих військових та вивозили їх на адаптацію. 

У росіян, мабуть, це наслідок совєцького союзу, в якому було обов’язковим навчання військової справи в школі. Хлопці вдягали форму, дівчат навчали бути санінструкторами. 

– Чи правильно я розумію, що, по-перше, в росії при цьому не дають ніяких привілеїв? А, по-друге, вони навчають дітей з позиції, що всі інші народи – вороги? На відміну від країн Балтії, де військова служба – це священний обов’язок захищати свою країну, а з усіма іншими можна жити в мирі.

– Так, ще хочу підкреслити, в країнах Балтії, так само як у нас, переважною є оборонна специфіка навчання. А у росіян, як бачите, навпаки – наступальна, тобто загарбницька. У них виховується неповага до всіх, окрім, навіть не їхньої нації, а їхнього керівництва країни. 

– Добре, а що ще може зробити наша держава в контексті підтримки військових? 

– У нас є гарний задум – це заняття “Захист Батьківщини”. Але відбувається воно лише раз на пів року. Уявляєте собі? Заняття триває 6 годин, але що за них можна зробити? 

До війни в деяких школах взагалі не було викладача захисту Батьківщини. Ці обов’язки покладали на жінок, і не завжди ці уроки були щирими та правдивими. Вони навіть не завжди проводились. Тому я думаю, що треба як мінімум включити “Захист Батьківщини” повноцінно в шкільну програму, і розповідати не тільки про зброю, але й навчати тактичної медицини. Дитина має знати, як надати допомогу не тільки своїй родині, а й будь-кому. Дитина має знати, що військовий на протезі – це не кіборг, а людина, яка опинилася в пекельному місці, і вижила завдяки своїм навичками та умінням. І що цю людину не кинули. Тобто мають бути ще заняття з командоутворення. Багато учнів зараз втратили можливість спілкування в класах, і, вважаю, заняття з командоутворення їм дуже необхідні. Тому що зазвичай класи діляться на “групіровочкі”, які можуть і хейтити одна одну, і буліти.

Також такі самі заходи мають бути на рівні держави. Я маю на увазі заходи для розуміння, що військові – звичайні люди. Колись 2014-2015 роках, коли військові вже демобілізувалися після поранень, була гарна програма соціалізації. Військові могли взяти або безвідсотковий кредит, або отримати гранти. Багато хто тоді зміг почати власну справу. Наприклад, відкрити кафе, ті самі ж, Veterano. Багато хто відкрив сільськогосподарські проєкти. Зокрема, за підтримки поляків під Києвом є дуже гарна ферма, де спочатку займалися реабілітацією ветеранів, а потім вона розвернулася в напрямку агрохолдингу – розведення кіз, сироваріння, вирощування полуниці. Туди можна було приїхати, позбирати полуницю і заодно поспілкуватися з ветеранами. 

І треба говорити про паліативних ветеранів. Тобто тих, які втратили всі кінцівки та буквально лежачі. Потрібна не просто волонтерська допомога, а державна програма. Можливо, із залученням дітей, які будуть відвідувати паліативні клініки та спілкуватися з ветеранами. Бо діти мають знати, що і чому відбувалося. 

Насправді треба привчати дітей до того, що в країні з’являються люди з протезами, які готові та хочуть обслуговувати самі себе, а також бути повноцінною частиною суспільства.

– Наступне питання – як спілкуватися з друзями-військовими в соціальних мережах або поза ними? Який меседж вкладати у повідомлення?

– Для військових дуже важливо, що ви пам’ятаєте про них, питаєте про їхнє самопочуття та справи. І якщо військовий готовий розповісти про це – він розповість сам. Я вважаю дуже правильним питання “як ти?”. Це найкоротший і найінформативніший меседж і для вас, і для військового. 

“Як ти? Добре. Як ти? +. Як ти? Хлопці сьогодні привітали мене з днем народження, подарували тортик.” 

Тобто ви одразу відчуваєте, що відбувається з людиною Якщо це просто “+”, значить, вона не може з вами зараз говорити. І коли ви спілкуєтесь далі та бачите повідомлення про день народження – розумієте, що вже можна видихнути.

Дуже часто військовим приємно, коли їм говорять “ми за вас молимося”, “ми чекаємо на вас”, “ми вас дуже підтримуємо”. Наприклад, артилеристи, які знаходяться на сході полюбляють надсилати своїм друзям фотки зі снарядом, де написано щось. Якщо їх попросити щось написати від вашого імені – вони із задоволенням це роблять. Так військові також відчувають підтримку, відчувають, що вони допомагають вам. 

Дійсно, розповідаючи про власні справи військовому, треба намагатись не розповідати дуже погані речі. Тому що їм і так вистачає поганих новин там, де вони знаходяться. Не варто навішувати на військового свої проблеми. Або казати щось на кшталт “ти поїхав, мене кинув тут, я не справляюсь без тебе”. Військовий буде розриватися між вами та виконанням обов’язків. Подумки він буде зосереджений на вас замість того, щоб відстежувати рівень небезпеки. Це дуже важливо. Якщо у вас є якісь проблеми, то краще звернутися до родичів або цивільних друзів. 

Ще я знаю, що якщо хтось з родини військового допомагає, донатить або волонтерить, це дуже підвищує його статус в очах співслужбовців. Окрім того, так вони відчувають, що їхня робота – недаремна. Що це високо цінується не тільки серед родини та друзів, а й в суспільстві також.

– Давайте трохи підсумуємо вашу відповідь. Тобто, коли ми спілкуємося з військовими, важливо показати, що ми пам’ятаємо та підтримуємо їх. При цьому максимально поважно ставитись до їхньої роботи і не відривати від неї. Дати військовим можливість зосередитись на своїх задачах і не “грузити” своїми проблемами.

– Не можу сказати, що взагалі не треба давати військовим знати про свої проблеми. Але можна сказати, наприклад, наступне: “так, проблема є, але я намагаюсь її вирішити найкращим способом, щоб ти за нас менше переживав”.

– Зрозуміло. Давайте тепер торкнемось теми дітей, а особливо підлітків, адже це непроста категорія. Що слід усвідомити тим з них, хто ніколи не стикався з військовими?

– Перш за все, як спілкуватися з військовими, підліткам мають розповідати дорослі – батьки та школа. Я вже казала, що військових потрібно запрошувати в школи, зокрема, й для того, щоб підлітки знали, хто такі військові, знали різницю в формі, можливо, навіть знаки розрізняння. Наприклад, там, де працюємо ми, у підлітків немає питань, хто такі військові. Деснянський район прекрасно це знає. Ми були практично в кожній школі, розповідали, хто такі Національна Гвардія, а хто такі Збройні Сили, і чим вони відрізняються, і які у них функції тощо. Також ми розповідали, як спілкуватися з військовими. Все це необхідно закласти в програму предмета “Захист Батьківщини”.

– Як я розумію, те саме стосується і маленьких дітей. Як пояснити їм правила спілкування з військовими? І чи варто робити їм зауваження, якщо вони, наприклад, показують на військового з протезом пальцем?

– Звісно, потрібно сказати дитині, якщо вона поводиться недоречно. Можна сказати: “Знаєш, показувати на людей пальцем некрасиво. Давай краще підійдемо до військового і подякуємо йому за то, що ми можемо спокійно гуляти і їсти морозиво”. 

Дитина до 6 років не боїться, а скоріше дивується, що є люди не такі, як звичайні. Вже після 6 у них може з’явитися страх відносно людини – страх смерті, каліцтва тощо. І для того, щоб дитина не боялася військового з інвалідністю, треба розповідати, що ця людина дуже багато зробила для того, аби “ми могли сьогодні їсти морозиво”. І такій людині треба дякувати. Не обов’язково підходити обіймати, але можна спитати про це. Я думаю, що військовий буде дуже приємно здивований. І це матиме терапевтичний ефект як для дитини, і для самого військового. Адже обійми зцілюють. Обійми – це довіра.

– А як дорослий може підтримати незнайомого військового? Обійняти або просто підійти висловити подяку? І які слова тут краще підібрати?

– В мене є знайома, яка постійно з собою возить цукерки, обереги. Вона сама працює в школі й багато має таких амулетиків. І вона каже: “У мене буває таке, що я просто не можу не підійти. Хоча б цукерочку, хоча б щось даю і дякую. І якщо людина дозволяє обійняти – обіймаю”. Тобто з дозволу людини можна обійняти та поспілкуватися. Наприклад, запитати, а чим ми можемо допомогти зараз.

– Ще маю питання від всіх тих, хто хоче подякувати, але чи то соромиться, чи то сумнівається, що це буде доречним. Як почати?

– Якщо людина соромиться, то вона мусить в якомусь сенсі переступити через себе. Часто людина, коли соромиться, то відводить очі. А військовий може це сприйняти як гидливість до себе або зверхнє ставлення. У своїх розмовах з військовими я зазначала, що люди можуть соромитись, і військових це дуже дивувало. Як? Ми ж готові! Тож знайте – військові готові прийняти нашу вдячність. 

А ще було таке. Я їхала в метро і поруч стояв військовий з рентгенівськими знімками. Я бачила, що там якась проблема, і запропонувала йому присісти. Він відмовлявся, казав, що і так постоїть. Але я наполягла, сказала, що помітила, що у нього травма голови. Через якийсь час він, здається, пересилив себе і сказав, що їде робити операцію. І тоді я спитала, чому він так застидався, коли я його підтримала. Той військовий зізнався, що йому це дуже незвично, тому що дуже рідко хтось це робить.

Тому не бійтеся, а просто підходьте. Привітайтесь, перепросіть, скажіть, що хочете подякувати.

– Поговорімо про військових, що мають фізичні травми. Зараз все частіше ми будемо бачити наших захисників, що втратили кінцівки, пересуваються на милицях, мають помітні шрами тощо. Як спілкуватись із ними? Чи варто підходити? Або це більш чутлива категорія людей?

– Так, це дійсно більш чутлива категорія, але якщо ви підійдете подякувати, думаю, мало хто з них заперечить. Коли людина підходить з вдячністю – ми схильні приймати цю вдячність. І це дійсно буде підтримувати людей. І також дасть вам відчуття, що ви дотичні до зцілення цієї людини. Адже ви даєте їй сили жити далі.

– Я знаю, що у людей, наприклад, з протезами не варто розпитувати про їхню травму. Пропоную розширити цю рекомендацію. Чого не треба казати таким людям? А що все-таки можна?

– Варто просто поспілкуватись на різні абстрактні теми. Тому що, дійсно, якщо ми почнемо питати деталі про поранення чи травму, то можемо ретравматизувати людину. Уявіть, як їй буде ще раз пережити ті події?

Я починаю розмову завжди з чогось стороннього. Наприклад, у мене є пес хаскі, я починаю розповідати про нього, ми переходимо на тему домашніх улюбленців, і потім людина може розкритися і розказати про свої відчуття щодо втрати кінцівки. Що він відчуває, коли не може доторкнутися. Або коли торкається чогось біонічно. Або боїться його собака чи ні, бо та його давно не бачила. Сторонні теми завжди гарно спрацьовують. 

І, звісно, нетактовно ставити прямі запитання на кшталт “як ти себе обслуговуєш?”. 

– А чи можна запитати у людини, чи вона є військовим? Тому що цивільні переживають, що це може бути випадок не пов’язаний з бойовими діями, і вийде незручна ситуація.

– Краще такого напряму не питати. Тому що, по-перше, якщо це людина військова, то він вже сприймає себе як людину з інвалідністю. Він не сприймає себе як військового. А, по-друге, дійсно, ви можете натрапити на цивільну людину, яка отримала поранення внаслідок падіння снаряда, ракети тощо. І їй також буде некомфортно. Тому що її травма не пов’язана з тим, що вона захищала країну.

Тобто якщо ви не впевнені, то краще не підходити та нічого не уточнювати, аби зайвий раз не травмувати людину.

– Про всім наболілий ПТСР. Зараз багато є інформації, що наші захисники всі будуть страждати від посттравматичного стресового розладу. Давайте розвінчаємо міф, що це стосуватиметься кожного військового, та поговоримо про те, як це виявляється та лікується.

– Дайте визначимося, що ПТСР – це вже серйозний діагноз, який ставиться лікарем. Ознаки ПТСР дуже яскраві. І, як правило, при нападах, що відбуваються при постравматиці, страждає і сама людина з розладом, і його оточення. Тому тут варто звертатися до лікарів-психіатрів, які мають інструментарій, аби поставити цей діагноз. Варто розуміти, що людина з ПТСР насправді дуже страждає. 

Чи буде багато військових з постравматикою? Скажімо так, у нас півтора року вже йде війна. За цей час багато хто багато чого побачив та пережив. Якщо брати статистику, то  наслідки посттравматичного стресового розладу починають спостерігатися десь за пів року після травматичних подій. Як ви бачите, багато хто вже “переріс” цей стан. Насправді ресурси людської психіки дуже потужні. Людина може сама зцілюватися тим, що травматичні події відходять на другий план або стираються. Більше до постравматики схильні ті, хто не є професійними військовими. Ті, хто одразу опиняється в надзвичайній ситуації, в незвичному для себе середовищі, і одразу бачить якісь жахіття. 

За статистикою В’єтнамської війни на ПТСР страждали 20% військових, але тих, хто був безпосередньо в зоні активних бойових дій. Якщо з тисячі людей, наприклад, 100 людей були в активних бойових діях, а з них 20% з постравматикою, то це 20 людей. В такому випадку на 1000 військових ПТСР матимуть лише 2%. Це не дуже багато. Зараз за статистикою до 8% військовослужбовців, які брали участь безпосередньо у надзвичайних бойових діях, можуть мати посттравматичний стресовий розлад.

На сьогодні для військових прийняте інше трактування – гострий бойовий стресовий розлад. Тобто розлад після участі в бойових діях. І це також діагноз. Як він може проявлятися? Людина, яка повернулась в цивільне життя, може бути постійно насторожі, тобто не може розслабитися. Їй постійно сняться якісь ситуації бойових дій з минулого, і під час сну він може захищатися або відбиватися. І, наприклад, коли чоловік та дружина сплять в одному ліжку, то чоловік-військовий може зачепити, штовхнути свою дружину. Також до людини з постравматикою не можна підходити ззаду, тому що це зона небезпеки. Обов’язково треба гукнути та попередити, де ти знаходишся. Марення, галюцинації – також граничні стани, що посилюються від вживання алкоголю і психостимулюючих препаратів. Це також парафія психіатра. Тому що людина в цей момент може схопити зброю, ніж для того, щоб захищатися. Перед нею уявний противник, від якого він відбивається. Також дуже часто бувають суїцидальні напади. Людина може самокалічитись або скоювати інші дії, які загрожують її життю. 

Насправді хочу сказати, що істинний ПТСР зустрічається дуже рідко. Частіше буває посилення негативних психологічних рис характеру. Тобто під час бойових дій людина дозволяє собі бути таким, який він є насправді. І це задовольняє його та потребу його Я. Психіатри клініки бойового стресу в Варшаві, де я навчалася у 2016, кажуть, що дійсно коли людина опиняється в надзвичайній ситуації, вона знімає з себе обмеження і дозволяє собі скоювати протиправні дії, зокрема, проти себе. 

– Тут напевно варто роз’яснити, що людина в такому стані та в процесі лікування не має відвідувати громадські місця. Але якщо так сталося, то вона має якісь поради від свого лікаря, а також про неї піклується родина. Я маю на увазі, що інші люди мають бути поінформовані, що до людини, наприклад, не можна підходити зі спини і так далі.

– Так, звичайно. Але ми зазвичай не знаємо, що саме може спровокувати черговий напад. Це може бути запах, звук, світло, миготіння та все що завгодно. Тому коли родина виходить, навіть сам військовий має сказати, що може неадекватно зреагувати. Адже його підсвідомість “викидає” його в той момент, коли була небезпека. Тому він має повне право попросити, наприклад, не запускати салюти, не підходити до нього ззаду без попередження тощо. Запах шашлику, вибачайте, також може спровокувати у людини ПТСР. І, звісно, якщо вона знає це про себе, їй не можна знаходитись в умовах, що провокують. Їх треба уникати, допоки не буде покращення ситуації. Хоча я можу сказати, що не кожна ситуація, не кожен тригер можуть викликати флешбек. 

– А чи правильно я розумію, ПТСР – перш за все відповідальність військового, що його має? Тобто він має сам слідкувати за тригерами, сам попереджати про свою реакцію. 

– Скажімо так, військовий ще може сам не знати про тригери, на які він реагує. Тому що відключається свідомість та включається підсвідомість. Коли це стається, він не може контролювати власні дії. Тому, звичайно, рідні військового краще знають, що відбувається, і на що може реагувати військовий. Так, він сам може відчувати, що щось “накочує”. Знаєте, це як напад епілепсії, який завжди супроводжується якимись предтечами. Або запахом яблука, або димкою перед очима. І ті, хто вже навчений і може визнати, що у них от-от почнеться напад – самі лягають у безпечну позу або попереджають. Такі самі передвісники можуть бути й у ПТСР, але військовий сам має “підловлювати” їх. Але водночас не обов’язково, що вони будуть. 

– Що можете порадити родинам та друзям військових, які повернуться з війни? Як їм слід спілкуватися зі своїми воїнами після їх повернення?

– Насправді повернутись до цільного життя можна відносно швидко, якщо людина буде зайнята якоюсь справою, хобі або нагальними потребами. В 15-му році військові знаходилися в колективі, боялися розійтися, рознести постравматику. І коли ми спілкувалися з ними, вони казали, що родини їх не розуміють, тому що треба робити ремонти, займатися з дітьми, гуляти з собакою. І тоді я їм рекомендувала все-таки звернути увагу на потреби родини. Тому що родина без них навчилася жити, а військовий без родини вже не зможе існувати нормально. Їм треба повертатися в мирне життя. Через деякий час ті військові повернулися до мене і з радістю почали розповідати, який класний ремонт вони зробили, і як вони видресували свого пса, і як вони їздили на рибалку, і що вони нарешті зібралися командою та зіграли у футбол. Я запитала у них: “А вам простіше було знаходитися вдома і займатися домашніми справами?” І всі відповіли: “Так, якщо нам не докоряли, що ми не були поряд, то дуже легко. Як тільки починались докори – ми поверталися в підрозділ”. Саме те, що вони були як маятник від родини до підрозділу – це згладжувалося. І повернення в мирний стан відбувалося повільно, але не тривало надто довго. 

Крім того, людина може самовідновлюватися. Тому я знову хочу повернутися до того, що не треба докоряти вашим військовим, що вони залишили родину та пішли воювати. За той час ви навчилися жити без них, але підтримувати їх. За той час вони навчилися жити без вас, але отримувати вашу підтримку. Зараз ви просто об’єднаєте цю підтримку та будете жити в родині далі. Не буде тієї родини, яка була до війни, але буде зовсім інша, яка відродиться після війни. Яка буде допомагати один одному.

– Ще виникло таке запитання. На фоні повномасштабного вторгнення чи змінили військові свою думку щодо психологів та психіатрів? Знаю, що військові не дуже їх люблять та навіть побоюються. 

– Багато хто зараз звертається до військових психологів. Дійсно почали повертатися до нас обличчям. Але все одно, скажімо так, військові довіряють своїм військовим психологам. Тому що, як правило, військовий психолог знаходиться поряд і, як я вже казала, є бойовою одиницею. Тобто він знає, що відбувається. Багато хто з військових довіряє цивільним психологам, яких вони знають. З ними вони можуть поділитись. Або буває таке, що працює “принцип попутника”. Коли військовий розповідає щось, знаючи, що далі це не піде або піде в анонімному порядку. Також звертаються через те, що почали проводитись активні заходи декомпресії та реабілітації. 

Скажімо, 20% військових звертаються до психологів, яким вони довіряють. Але більшість все ж таки отримують допомогу від співслужбовців – рівний рівному. Тобто коли люди спілкуються у власному підрозділі, довіряють один одному, проговорюють проблеми – відбувається психологічне зростання всередині колективу. 

– У нас залишилось останнє запитання. Деякий час тому в Інстаграм розгорілися суперечки через допис, на якому зображений військовий з протезами та підписом “Розкажи мені, як ти втомився в офісі”. Люди в коментарях розділились на два табори. Хтось вважає, що допис маніпулятивний та знецінює цивільних. Інші – що цивільні не мають права говорити публічно про втому, адже військовим набагато гірше. Можете прокоментувати ситуацію? Чи є в ній праві? 

– Я хочу сказати, що від війни втомилися всі – і військові, і цивільні. І менше за все війна була потрібна саме військовим. Ви бачите, що їх знищують. Вони втрачають кінцівки. Я хочу поставити запитання – чи думають цивільні, як вони можуть провести вихідні? Чи можуть вони піти в кафе? Гадаю, можуть. Чи можуть вони позасмагати або поплавати? Можуть. Чи можуть це зробити військові? Чи є у військових вихідні? Півтора року військові фактично без вихідних. У тих, хто знаходиться в зоні бойових дій, такого поняття немає взагалі, 24/7. 

Чи доцільно казати про втому? Кожен міряє по-своєму. Я, наприклад, знаю, що таке військова служба. Знаю, що таке безвилазно знаходитись в окопах. Знаю, що таке, коли в тебе немає виходу. Чи знають про це цивільні? І чи потрібно далі продовжувати цю розмову? От і все. Це моя думка.

– А чи взагалі доречно порівнювати досвід цивільних та досвід військових? Тому що цивільні теж мають власні трагедії. Хтось втрачає домівки, хтось втрачає рідних, хтось сам виховує дітей та водночас працює. І навіть досвід цивільних може бути різний. Хтось зберіг роботу та живе у відносно безпечному місці, а хтось починає все наново, тому що його будинок лишився в окупації. 

– Давайте так. Я спілкувалася з тими, хто втратив домівку, втратив рідних. Питання “Чи втомився ти в офісі?” вони взагалі не ставлять. І не відповідають на нього. Тобто ці люди розуміють, що таке втрата та як важко на війні. Вони ніколи не будуть дорікати ані військовому, ані цивільному. А скоріше за все ті, хто втомився психологічно, втратив можливість відпочивати, дійсно можуть сказати, як важко в офісі. 

Я не можу за всіх ручатися. Але я, наприклад, знаю жінку, що втратила квартиру, в Чернігові під час російської атаки на театр ледь не лишилася всього, навіть життя, її машину, яка була в 70 метрах від театру, розтрощило. І вона в жодному разі не скаже, що втомилася. Навпаки, вона говорить, що у неї ще більше люті, що вона ще більше хоче допомагати військовим. І вона постійно, щоденно допомагає. Тому ті, хто говорить про втому в офісі, кривлять душею. Насправді вони бояться опинитися на місці хлопця з тієї фотографії.

І давайте не будемо забувати, що у нас ще триває інформаційна війна. Ми не знаємо, що за люди сидять по той бік екрана та коментують допис. Зараз активізувалися колаборанти, тому треба бути обережним. Зокрема в таких перепалках. Вони виснажують і нервову систему, і в принципі зводять нанівець роботу тих, хто працює на допомогу. Як військових, так і цивільних. І насправді перемога можлива тільки, коли всі ми будемо об’єднані та підтримувати одну мету.