Іра Сенопальнікова – співзасновниця “Українського жіночого батальйону”, керівниця перекладацького відділу та викладачка англійської мови.

Сьогодні ми познайомимо вас з дівчиною, яка робить все можливе, щоб про війну в Україні не забували за кордоном. Закінчивши Національний університет “Острозька академія” за спеціальністю “англійська та німецька філологія”, Іра пішла працювати в школу і викладала дітям англійську мову.

“Мені подобається ділитися своїми знаннями з іншими. Я отримую задоволення від того, що можу розповісти щось нове молодим людям”, – каже вона.

У дівчини було багато планів на майбутнє. Проте 24 лютого для неї, як і для всіх українців, все змінилося. Вона згадує, що в ніч на 24 лютого не могла заснути, хоча знала, що треба рано вставати, і заснула близько 3 години ночі.

“24 лютого, приблизно о 5:30 ранку, я побачила, що мені дзвонить моя подруга (наш побратим Альона). Я дуже розсердилася і думала не відповідати, бо будильник мав розбудити мене о 6:45. Вона сказала: “Вставай! Почалася війна! Київ бомблять!”, – розповідає вона.

“Тоді, як і зараз, мені було дуже боляче за Україну, мою Батьківщину, ніби вона стала живою людиною, яку катують і хочуть вбити. Але вона жива і буде жити вічно!” – каже вчителька.

Волонтерка згадує, що в той момент їй було важко описати свої почуття: паніка, страх, відчай, важко було зібратися з думками, і вона не могла поворухнутися. Вона не знала, чи йти на роботу, що робити і як таке могло статися.

“Я не розуміла, що означає слово “війна”. Пізніше почала розуміти, але я точно знала, що якщо росіяни прийдуть до мого міста, мені не жити через мою позицію і любов до України”, – розповідає вона.

Іра дуже хвилювалася, адже її батько, двоюрідний брат і його вагітна дружина в цей час були в Києві. Вона вирішила не будити маму, думаючи, що так вона довше проспить, а пізніше зрозуміла, що просто не знала, як сказати їй, що почалася війна.

“Я точно знала, що залишуся в Україні. Я навіть не думала, що Україна може програти. Я дуже вірю в Збройні сили.
Ми почали збирати валізи, найнеобхідніші речі. В цей момент прийшла думка, що все, що я маю і ціную – це не речі, які я пакую, а життя і здоров’я моїх рідних і близьких. І взагалі, життя – це найцінніше. І стало ще страшніше”, – розповіла вона.

Іра давно знайома з Альоною, яка зараз є учасницею бойових дій в УБД. Вони завжди були на зв’язку. Дівчина згадує, що неодноразово переконувала подругу виїхати з Києва, бо його постійно обстрілювали. Вона згадує, що справжнє розуміння війни прийшло, коли Альона дала номери телефонів своїх рідних і попросила їх телефонувати їй, якщо з нею щось станеться.

“Коли одного вечора мені зателефонувала подруга і зі сльозами на очах сказала, що не може сидіти склавши руки, я без вагань підтримала її ідею створення Українського жіночого батальйону. Щоб допомагати нашим військовим”, – розповідає вона.

Далі Іра робила все можливе, щоб об’єднати знайомих дівчат навколо однієї мети – наблизити перемогу.

“Як вчителька та свідома громадянка України, я вважаю, що маю подавати гарний приклад своїм учням, тому моя чітка проукраїнська позиція – це крок до виховання патріотичної молоді, яка буде любити та розбудовувати нашу рідну Україну”, – розповідає волонтерка.

За її словами, головна мотивація – це щира вдячність військовим.

“Я завжди кажу, що чужих солдатів не буває, вони всі наші. Вони воюють за нас, за наше майбутнє. Мені дуже приємно бачити щасливі очі захисників, їхні щирі посмішки. І коли вони кажуть “дякую” УЖБ, мене переповнює гордість, бо я розумію, що доклала для цього чимало зусиль”, – розповідає вчителька.

Іра поділилася з нами своїми планами на життя після перемоги:

“Перш за все, я б хотіла створити сім’ю, подорожувати світом і розповідати людям за кордоном про Україну!”, – каже вона.

Команда УББ дякує Ірині за її мужність, патріотизм та бажання працювати!