“ Я навіть не уявляла як можна покинути власний дім. Але на той момент я багато чого ще не знала…”

Мій ранок 24 лютого розпочався із дзвінка друзів. Я спала, в той час, коли моя родина із 5 години ранку була на ногах. Мої рідні хотіли аби я довше поспала, адже це був мій вихідний. У телефоні я почула голос подруги: «Катька, війна розпочалася. В тебе все добре?».  Я навіть не зрозуміла, що відбувається. Але одразу почула вибухи. Моє рідне місто Харків обстрілювали з самого ранку. Я не вірила до останнього, що таке взагалі можливе.

Дзвінки друзям та рідним, повідомлення у спільних чатах, перегукування один з одним. Мені здається ми робили це кожні 10 хвилин, адже це надзвичайно важливо знати і розуміти, що з близькими все добре, чути у слухавці рідний голос.

Ми не розуміли, що нам очікувати далі.Я сподівалася, що декілька днів і все закінчиться, що в понеділок я знову піду на роботу. Але так не сталося. Багато людей покидало місто. Ми розуміли, що ми залишаємося. Я навіть не уявляла як можна покинути власний дім. Але на той момент я багато чого ще не знала. Я не знала, що мені з родиною прийдеться ховатися в холодному підвалі поруч з домашньою консервацією та картоплею. За ті декілька секунд, що ми кожного разу бігли туди я встигала сказати всім друзям, що ми ховаємося в підвал, бо там взагалі немає зв’язку.

Я не знала, що буду спати одягнена в куртці в коридорі на підлозі, бо вибуховою хвилею одного вечора нам ледве не вибило всі вікна. Я взагалі не знала, що лягати спати буде дуже страшно.

Чого одягнена в куртку? Тому що ми не знали, коли треба буде бігти ховатися у підвал і скільки на це буде часу, якщо взагалі буде час.Тому що декілька днів в нас не було світла та опалення. Було дуже холодно. А найголовніше треба було бути на зв’язку та берегти заряд телефону.

Я не уявляла, що буду знати, як звучать гради або як над будинком пролітає ворожий винищувач. Я не уявляла, що моє місто перетворять в руїну, що звичні кожному із нас речі стануть недосяжними. Але найстрашніше інше – коли твої близькі знаходяться далеко від тебе, в пекельному Маріуполі і ти не знаєш, що з ними і як вони. І залишається тільки молити Бога аби всі залишилися живі. Через тиждень нескінченних вибухів, коли здавалося, що земля тремтить під ногами, ми з родиною зі сльозами на очах вирішили виїхали за місто. І хоч ми знаходимося поруч із рідним Харковом – серце болить. Дуже. Болить за рідним будинком. Болить за життям, яке вже не буде колишнім.

Катерина, Харків