Життя в окупації з батьками чоловіка. Ми приїхали до батьків в область з надією, що там буде безпечніше ніж в нашому місті (обласний центр). В місті батьків з першого дня пропало постачання продуктів харчування та побутової хімії. Ми встигли зробити невеликий запас але не були готові до подальшого розвитку подій. Дуже скоро в нас зникло світло, потім зв’язок, а за ним і вода. Газу в будинку не було і до цього. Фактично ми залишилися без комунікацій і були вимушені переходить на дощову воду. В середині березня місто почали бомбардувати з літаків. Одна з авіабомб впала на будинок на сусідній вулиці. В ту ніч під звуки літаків і вибухів я плакала та кричала, що не хочу помирати. А потім мене ще довго трусило від адреналіну. За пару днів у місто увійшла армія мародерів та убивць (росіяни). Все життя в окупації складалось з того, як прожити ще один день і не зійти з розуму. Пошуки води, робота на городі та по дому, читання книжок поки світить сонечко, походи в поле, щоб зловити зв’язок та подзвонити рідним. Потім на нашій вулиці почались обшуки. Ми ховали готівку та цінні речі, бо не знали чого очікувати. Також я намагалася домовитися з чоловіком, що у випадок бажання окупантів взяти мене з собою (всі розуміють для яких цілей) він не буде чинити опір. Мені здавалося, що я зможу це пережити, а ось батьків та чоловіка можуть вбити за супротив. Благо, що до цього не дійшло.

А найбільшою проблемою стали сварки чоловіка з його мамою. Вони дуже сильно дратували один одного і з кожним днем все менше могли стримуватися. В моменти їх сварок я просто тікала подалі, щоб не чути цього. Всі були на нервах і вже не могли стримувати своїх емоцій.

1 квітня нам пощастило виїхати. Я не знаю яка сила нам допомагала але це був щасливий випадок. Нікого не було на блокпостах, погода гарна, дорога чиста, машини не обстрілювали і ми швиденько проскочили.
В рідному місті я плакала в АТБ від вигляду холодильника з м’ясом.

Олена, Миколаїв