“ У нас в місті з квітня 2022 року була розбомблена водопровідна мережа і Миколаїв жив без води…”

Я ніколи раніше не знала, як це такий довгий час жити зовсім без води. Точок видачі спочатку було дуже замало. Тоді стояли цілими родинами, довгими годинами , на палючому сонці. Бо без води немає життя.

У нас за моїм домом вже давно, скільки тут живу, є природне джерело, яким користувались мабуть тільки бездомні тварини. Після початку війни люди почали приходити, приїжджати звідусіль за цією такою цінною водою.

Одного разу, коли я набрала свої баклажки в мене одна нахилилась і вода пролилась на землю. Поряд стояв якійсь чоловік і він миттєво підхопив її, потім зі своєї тари налив мені. Я тільки встигла подякувати і люди поспішали далі зайняти місце біля джерела. Мене це вразило. Раніше ми вважали, що чужі незнайомі люди рідко можуть надати допомогу. А тут, просто так і так легко, ніби як завжди.

Кожного ранку, коли збирались за цією водою всі вітались, бажали один одному тихого дня, чого раніше ніколи не було.

А ще такі веселі розмови були: ми почали обмінюватись досвідом скільки разів можна використати воду. В перший раз – вмитись. Вдруге цією водою помити голову, потім підлогу і тільки в останній-змити унітаз. А ще якась дуже економна жіночка могла порадити ще між цими етапами зварити яйця чи картоплю. Це зараз звучить смішно. Але тоді ми дуже уважно і серйозно слухали.

Зараз ми вже не стоїмо в таких чергах, як тоді, хоча теж кожного дня ходимо по воду. Але з тими людьми досі вітаюсь, хоча навіть не знаю, як їх звати і де вони живуть.

Олена, Миколаїв