Владислав Боровков із позивним Пачка, кулеметник легендарного полку “Азов”.

У ніч із 23 на 24 лютого Владислав охороняв одну з баз. Отримавши інформацію, пролунала тривога. Хлопці служили на другій лінії фронту тож, це не було якимось здивуванням. Одразу зібралися і по машинах.

“Тоді 24 числа евакуювали базу і ми їхали найостанніші. Там забирали штаб. Весело було. Займали вже позиції в Маріуполі”, – розповідає він.

Пачка разом із побратимом отримав поранення під час вуличних боїв за Маріуполь. Оглянувши дорогу і зрозумівши, що вона чиста хлопці вирішили перебігти, але за будівлями на відстані 400 м стояв російський танк. Спочатку випустили кулеметну чергу, побратим був поранений у стегно.

“Після чого пролунав постріл танка. Я впав, оглянув себе, подивився на побратима і сказав, щоб він продовжував завдання, що я сам розберуся. Через кілька секунд зрозумів, якщо ворог побачить, що хтось живий, то зараз буде другий снаряд. Потім наклав сам собі турнікет. Викурив десь 4 цигарки і випив із фляги водички. Допомоги не було тому, що, коли ми тікали, хлопці теж евакуювалися і, мабуть, думали, що я мертвий”, – згадує військовий.

Протягом першої години, що боєць лежав на асфальті куля снайпера зайшла в ліктьовий суглоб. Вона його винесла, але рука на місці. На другій годині проїжджали три цивільні машини з інтервалом 10 хв. Але ніхто не підібрав хлопця, хоча він кричав. Далі наші на танках зробили деякий прорив містом.

“З того боку проїжджала машина нацгвардійця або ТРОшника і вийшло так, що я його крикнув – він під’їхав. Запитав чим може допомогти, посадив мене в машину і ми поїхали на Азовсталь”, – сказав він.

Воїн провів два тижні на Азовсталі. Потім одним з останніх був евакуйований у славне місто Дніпро. Зв’язку з рідними не було. Бо тоді ще в Чернігівській області не відновили світло, зв’язок. Через побратима, через села передали рідним, що Владислав живий і перебував у шпиталі.

“Я навіть не знав, що вони були в окупації. Я знав, що в них усе буде добре. Тому це не турбувало мій мозок. Я працював із холодним розумом і гарячим серцем”, – каже він.

“Травм було дуже багато. У плані того, що не рахуючи день мого поранення були акубаротравми (контузії). Постійно були забої і внутрішні гематоми. Якби не наколінники, то, мабуть, би й колін не було тоді ще. Багато таких травм. Знаєте таких, життєвих” – усміхається він.

У боях були труднощі із запасами, а саме: протитанкові снаряди. Хлопці йшли з артилерії в піхоту, бо закінчилися БК.

“На моїх позиціях у більшості випадків із протитанкового не було нічого, або кілька РПГ. Було важко з цим. Але все одно джентльмени справлялися”, – сказав він.

Захисник розповів, що його думки були буденними: як поїсти, як хоч 4 години на добу поспати, як з’їсти щось смачненьке чи цигарку викурити. Це вже було добре.

“У нас усі хлопці заряджені. Усі працювали. Я знаю, що зі мною мої побратими і все. Ми працюємо! Тут мотивація була ще до початку війни. Ми знали, що “Хто якщо не ми?”. Я був кулеметником у своїй групі і життя моїх хлопців залежало від мене. Я не дуже хотів дивитися в очі їхнім матерям чи жінкам. Це мені не подобалося і тому працювалося ще краще. Завдяки цьому всі хлопці з моєї групи живі”, – розповідає він.

Пачка пояснює, що для кожного чоловіка в житті настає момент, коли з юнака перетворюєшся на чоловіка та ще й така ситуація в країні. Про полк “Азов” говорить із захопленням. Саме для служби він на 3 курсі перевівся на заочну форму навчання в університеті. Розповідає, що його старші побратими та друзі теж були в полку.

“Азов підходив за професіоналізмом та ідеологією. Це один із найбільш боєздатних полків нашого часу. До того ж культура побратимства дуже підходила. Не шкодую ні краплі про своє рішення після всіх своїх поранень”, – стверджує воїн.

Військовий з оптимізмом говорить про плани на майбутнє:

“Якби можна було воювати ще, я б воював. Ну дісталося і що? Ну це ж не мама била. От коли мама била – було більш боляче. Нити, плакати для чого? Якщо Бог подарував тобі життя, то він це зробив не просто так. Я пережив танковий обстріл і кулю снайпера. Не хочу йти на пенсію в 24 роки. Хочу ще попрацювати з побратимами, тому повернуся в стрій. Але це інша історія з іншими заняттями та іншою специфікацією” – усміхається він.

До речі, Владислав додав, що його серце вільне. І наостанок сказав:

“Процитую свого побратима Гренку, який вийшов із полону: їжте кашу, слухайте маму і любіть Україну!”

Спасибі Пачці за силу, міць і мужність!

Текст у матеріалі перекладений і поданий за редакцією UWB.