Яніславі 34 роки. До повномасштабного вторгнення була професійною спортсменкою, з командою брали участь у багатьох престижних кубках з жіночого хокею. Але 24 лютого життя дівчини зазнало змін. Вона вирішила допомагати, стала волонтеркою. Навчалася тактичній медицині, тепер одна з перших допомагає потерпілим на місці прильоту, доки їде швидка.

«Нас невеличка групка людей, ми зібралися, відвчилися, отримали дипломи, бо багато проходили навчань по тактичній медицині, щоб свідомо рятувати людей, коли це необхідно. Потім ми з командою зробили чергування і кожен виїжджав у разі тривоги на свою ділянку, де він просто чергував та, не дай боже, приліт, щоб вже була людина перед швидкою, яка допоможе постраждалим від ракетного обстрілу. А потім вже приїздить швидка і ми вже передаємо інформацію, яка допомога була надана людині. Потім наша групка трошки розірвалася і всі пішли вже масштабніше, стали військовими медиками. І в нас вже були евакуації ближче із зони бойових дій», розповідає дівчина. 

Там, біля фронту, волонтерка займалася евакуацією дітей, літніх та маломобільних людей, тварин – всіх, кого треба було. Каже, вивозили всіх, надавали будь-яку допомогу, в якій була потреба. 

«Якщо сісти, все записати, можна написати величезну книгу. І я вже багато чого навіть не згадаю, якщо чесно, бо дійсно дуже багато всього робилося, дуже великий обсяг робився. По зонах бойових дій: щоб прям дуже близько, звісно не під’їжджали, але це були й Бахмут, його околиці, й Херсонський напрямок був, коли Херсон звільнили. Якщо чесно, Херсонський напрямок це взагалі був моторошний для мене. Він мені, мабуть, найдужче запам’ятається. Знаєте, волонтери звикли не плакатися, але якось дуже потрапили під обстріли. Запам’ятався важкий рейс, тому що дуже багато допомоги треба було відправити до Херсону, і назад втомленим доїхати. Кумедними я б не назвала ці історії, але одного разу було, що люди пишуть, що потрібно їх забрати, пишуть адресу, намагаємося скоординуватися, щоб приїхати їх забрати. Приїздиш, а натомість себе вони козу віддають. І ти такий – ем, я тут, як би, два дні бігала з каністрами, шукала паливо, щоб приїхати вас вивезти, вас там 7 людей. А виходить, одна бабуся, яка говорить: я взагалі нікуди не поїду, тут мій город, мій сад, мій дім. Решта людей просто поховалися. А бабуся говорить: треба козу забрати, вагітна коза, треба її забрати. І що ви думаєте, довелося її забирати. Потім вони знову, ці люди, були. Я б не назвала ці ситуації кумедними, просто… Хтось намагається виїхати, а потім, чомусь, передумали», пригадує волонтерка. 

Яніслава розповідає, багато різного траплялося в евакуаційних рейсах. Так одного разу вони намагалися врятувати собаку, а виявилося – собака рятувала їх.

«Був момент якось, останній раз на Херсонському напрямку, не пам’ятаю назву селища, ми їздили, допомогу людям возили, і назад забирали людей, які згодилися евакуюватися. Це населені пункти біля Лівого берега, гарячі точки, важко там було перебувати. І був випадок – ми помітили собаку, яка за нами просто бігла. Вона бігала вздовж нашої автівки, і ми зупинилися, щоб її забрати. Розуміємо, що позаду летять снаряди, обстріл, чутно вибухи, і нам потрібно якнайшвидше виїхати. Пробивається колесо. Нам всім кудись треба сховатися, але не розуміємо, куди саме, бо дорога пряма і тут або ти просто на цьому пробитому колесі їдеш далі, просто тікаєш, або зупиняєшся і під обстрілом намагаєшся його замінити, наражаючи на небезпеку людей, яких ти везеш і себе. І при цьому всьому собака ніяк не хотіла сідати в автівку. Потім ми зрозуміли, що собака нам показувала дорогу, де ми можемо заховатися від обстрілу. Вже коли зупинилися, почали ті колеса підкачувати, собака почала лащитися до нас, тоді зрозуміли, що вона нам просто показувала дорогу. Навіть тварини намагаються рятувати людей. Оцей маленький момент запам’ятався».

Сьогодні волонтерка зосереджена на допомозі у рідному місті, до бойових зон вже не виїжджає. 

«Маю двоє діток, і кохана людина теж на війні. А родина теж потребує багато, хоча б маму або тата. Тому довелося саме з цієї волонтерської діяльності зійти. Але зараз я більш активна в іншому волонтерстві: збори, допомога постраждалим, які постраждали від ракетного обстрілу (речі, гігієна, збір фінансової допомоги). Координаційний штаб волонтерів Дніпра – це взагалі штаб якихось неймовірних зайчиків, коли просто, не дай боже, десь трапляється горе, це перші люди, які виїжджають, ставлять свій мобільний пункт, і надають допомогу людям», пояснює дівчина.

Рішення лишитися вдома – ухвалювали родиною. З перших днів повномасштабного вторгнення домовилися з чоловіком, що він піде воювати. 

«Він мені одразу сказав, що він іде, і щоб ми з дітьми виїхали. Я сказала, що або ми виїжджаємо всі разом, разом з ним, або я лишаюся тут, з тобою. Тому лишилися. Чоловік пішов у Національну гвардію України, а я – при штабі волонтерити, діти були з дідусями та бабусями», пригадує волонтерка.

Так дівчина лишилася в Україні, в Дніпрі та почала допомагати та працювати на перемогу. Чому обрала саме тактичну медицину відповідає так:

«”Мій дух – моя броня” — саме такий девіз зі мною завжди. Бо якщо болить серце України, воно болить і у мене. Як сказав мій тренер по жіночому хокею: Яніслава, я знав, що ти чокнута, але не наскільки щоб піти на війну. Просто тренер думав що я, як і інші дівчата по команді, покинула Україну і виїхала», сміється дівчина.

Пригадує, хоч 24 лютого була налякана, проте думки про війну вже були. 

«Бо були попередження. Як зараз пам’ятаю, 23.02.2022 був чинний чемпіонат України із жіночого хокею, і нам тренер сказав: завтра зрозуміло буде, як нам бути, куди діватися. А ми ще так похіхікали, посміялися – а що відбувається? А ви що, не дивитеся інтернет, телевізор? Щось наче як намічається на війну. Тож ми всі були думками про війну ще 23-го і що 24-го ми прокинемося на війні. Так і сталося, ми прокинулися від вибухів. Пам’ятаю, як ми намагалися одне одному додзвонитися, дописатися у всіх чатах. Ні в кого зв’язку немає, все зникло. Жах, був один жах. Багато з дівчат, коли перші прильоти почалися по Дніпру, повиїжджали. Я лишилася в Дніпрі й з першого дня в штабі. Пам’ятаю, що за 4 години після першого вибуху, зібрався координаційний штаб волонтерів саме наш. І це ті дівчата, що ще з 2014 року волонтерили, і які розуміли, як діяти й що потрібно робити. Для когось війна почалася 24.02, а для мене вона вже дев’ятий рік триває», пригадує дівчина. 

Через те, що більша частина команди Яніслави виїхали за кордон, хокеїстка участі в змаганнях не бере, проте продовжує тренування, поки що з чоловічою командою.

«Зараз змагань немає, бо всі дівчата по всій Європі. А нас залишилось двоє, і ми ходимо з чоловіками граємо та тренуємося. Вірю, що скоро все закінчиться і ми будемо разом тренуватися та грати, але багато хто вже не повернеться в Україну. Є тренера та дитячі команди, з ними теж тренуються всі, хто лишився в Дніпрі. Не падаємо духом та продовжуємо займатися. Може, хоч ключкою колись по орку заїду», жартує спортсменка.

Крім хокею, Яніслава брала участь у спортивному житті свого міста, займалася воркаутом. Це теж вплинуло на громадську позицію, каже дівчина.

«Ця спортивна система від Дениса Мініна, який сьогодні теж воює в аеророзвідці, вплинула на мене. Вона мені дуже велику мотивацію дала, тому що після воркауту я стала дитячою тренеркою, фітнес-тренером була. Щодо спортивної дисципліни, то вона мені дуже допомогла під час війни, бо це виїзди, це потрібно було гуманітарну допомогу вантажити, тягнути ті мішки, ящики величезні, то спортивне тіло навіть допомагало мені, це мене не ламало. Бо були моменти, коли необхідно було замінити колесо, і поки напарник там одне колесо міняє, то міг розраховувати на мене, знав, що Яніслава поміняє інше колесо, тому що для неї це не викликає ніяких труднощів», зазначає волонтерка.

Найтяжчим моментом війни для дівчини став розрив зв’язків із дідусем. Дівчина родом з Маріуполя. До вторгнення там померла її бабуся, тож дідусь лишився сам. 

«І коли я намагалася його забрати, дід перейшов на бік росії, взагалі не захотів, щоб я його забирала. Він мені сказав: якщо приїдеш мене забирати, то він по будинку направить ракети. А найжахливіші моменти були, коли на руках помирали люди, яким надали допомогу. Наче все зробили вірно, але людина помирала, не доїхавши у лікарню від важких  поранень», засмучено розповідає Яніслава. 

Натомість дівчині завжди приємно чути голос людей, вдячних за їхній порятунок. 

«Ще памʼятаю момент був: після вибуху поруч з моїм будинком, вийшла рятувати усіх кого знайду. Це були прості люди похилого віку, памʼятаю кожен казав – Яніслава, як ми раді, що Господь послав нам саме таку людину як ти, скільки ти нам зробила допомоги. Ось просто дякую, а скільки тепла вже несеться в мені».

Перемога для дівчини – відновлення територіальної цілісності країни. 

«Перемога для мене не кінець буде, бо багато нас чекає ще після поля бою – відновлення України нашої. Особисто для нашої родини, перемога – це посмішка нашого Президента України Володимира Зеленського, на кордоні 1991, де він відпочиває в українському Криму. Хочу, щоб люди залишалися людьми, бо хто якщо не ми зробимо цей світ найкращим. Завжди памʼятайте: волонтерство – це віддавання любові тому,  хто цього зараз потребує».

Дякуємо Яніславі за її роботу та щирість! Підтримуйте волонтерів, адже це важка плідна робота, що потребує багато ресурсів!