До війни 29-річний Дмитро «Джонні» жив з молодою дружиною в місті Пологи, Запорізької області. Працював у воєнізованій охороні Укрзалізниці. Піклувався про новонародженого сина. Мав хобі – відеоігри шутери.

На початку повномасштабного вторгнення відправив дружину з місячною дитиною на безпечну територію, сам якийсь час лишався в окупації. Згодом, виїхав сам. Тепер, каже, хочеться відвоювати рідну домівку.

«Так, це одна з багатьох причин, що спонукало піти до лав ЗСУ, але було багато й інших. Зокрема, щоб уся ця гидота не пішла далі, бо бачив усе на власні очі, до чого їх дії призводять. Щодо цілі відвоювати рідний дім – звісно, маю велике бажання. Але вийшло як вийшло. Інші території ж теж треба звільняти від ворога», – пояснює Дмитро.

Згадує, на початку мобілізації було враження, що скоро все завершиться, і це не надовго. Але сьогодні розуміє, що це складна, тривала робота, на яку треба час. Радить тим, хто тільки вступив до лав захисників не впадати у паніку та купувати тільки найнеобхідніше.

«Де як потрапиш. Різні підрозділи, різна специфіка навчання. Універсального немає. Одне можу сказати, що треба берегти всі документи, які видають на руки, не губити їх, а по можливості – робити копії. Також, не слід бігти закуповуватися у всі військторги, які бачиш. Тому що це все ситуативно. Багато речей, що ми придбали на початку мобілізації, зовсім не знадобилися. І все залежить від підрозділу, куди ти потрапиш та які задачі виконуватимеш», – розповідає військовий.

До повномасштабного вторгнення Джонні замислювався почати військову кар’єру, проте не наважився. 

«Неодноразово думав піти в армію, але, через певний час, коли тривалий час без сім’ї, починаєш розуміти, що далеко від домівки – взагалі кепсько», – ділиться парубок. 

Зараз він старший стрілець у 57-му окремому стрілковому батальйоні. Ніс службу на Київському, а потім Бахмутському напрямках. Там потрапив до 5 ОШБ (окремої штурмової бригади — прим. ред.), де і виконував покладені на нього задачі, до моменту поранення. Розповідає, отримав його, коли опинились в оточенні. Хлопець дуже яскраво пригадує ту ситуацію, говорить, що все до дрібниць закарбувалось в його пам’яті надовго. 

«В метрі від мене, під час бою, прилетіла 120 мінометка. І добре, що в яму. Але вибуховою хвилею мене добре зачепило. Отримав закриту черепно-мозкову травму, перебило нерви на лівій руці, тепер вона оніміла. Ну і по дрібницях: контузії, трохи косоокості, але її вже вилікували», – розповідає військовий. 

Говорить, завжди більше ризику, коли ти йдеш попереду. Першим заходиш і відкриваєш вогонь. 

«На той момент, коли отримав поранення, я ніс службу в штурмовій бригаді. Ми самі по собі – окремий стрілковий батальйон, що був зібраний з мобілізованих. По факту, ще тоді куди потрапимо не знали. От таке порівняння: це як лотерейний білет, всі знають, що їдуть на певний напрямок, але куди та до кого потраплять – ніхто не знає. До речі, така система існує зокрема для безпеки. Щоб ніхто нікому не сказав нічого і дізнався тільки в останню мить», – каже Дмитро.

Говорить, найнеприємніше у війні – втрата побратимів. Адже там швидко знаходиш спільну мову з людьми та зближуєшся. Навіть зараз, перебуваючи на лікуванні, побратими дуже допомагають Дмитру. Оскільки він закопав свій телефон, коли виходив з оточення, фото йому скинув його найліпший друг та побратим Міша Вітрикус на позивний “Кабан”. Наразі він  героїчно продовжує стримувати напад ворогів.

«Найнеприємніше, з чим я зіштовхнувся на війні – це втрата друзів. Людей, з якими ти пройшов не один місяць. Тут раз – і їх не стало. Це дуже боляче. А так, що ми тільки не творили… (сміється). Ми познайомилися в тренувальному центрі, і після закінчення навчання, нас відправили з підрозділом під Ірпінь. Намагалися збивати дрони зі стрілкової зброї (сміється). Тоді постійно обстрілювали Київ. Потім зрозуміли, що це дрони камікадзе, які дуже важко збити зі стрілкової зброї. Так-то, хлопці з других батальйонів збивали, а ми жоден не збили», з посмішкою розповідає Джонні.

Крім нових друзів та пригод з ними зізнається, на фронті починаєш цінувати буденні речі та звичний комфорт.

«Найприємніший момент в моїй службі – це водночас і найнеприємніший. Коли ми виходили з оточення, і як вийшли – я ще ніколи себе не відчував таким живим! Це дійсно неймовірно!

Взагалі на фронті велике задоволення приносять прості речі: відпочити, гарно поїсти… не консервацію, а щось приготоване, тепленьке. Ну і, звісно, нові цікаві знайомства, побачив майже всю Україну. Оце й всі мої приємності у війні», – ділиться парубок. 

Каже, навички з шутерів, в яких він міг проводити години, дійсно знадобилися на полі бою. 

«Я грав у відеоігри, і це мені допомогло, оскільки в них я дізнався про багато видів озброєння. Ну і трохи дає розуміння, скажімо так зі сторони, як це виглядає. Не знаю, як це правильно пояснити, але ти ніби конструюєш абстрактним мисленням ситуації. Та й деякі знання з тактики теж я дізнався у відеоіграх», – сміється хлопець. 

Наразі військовий проходить лікування, за яким – реабілітація. Наступні пів року лікарі спостерігатимуть за рукою Дмитра, після чого буде зрозуміло, чи зможе вона функціонувати. Дмитро каже, надія є завжди. 

«Скоріше за все ВЛК (військово-лікарська комісія — прим. ред.) і тимчасова непрацездатність, якщо через 6 місяців не буде толку, то на операцію. Наразі я лікуюся, буду проходити реабілітацію. Але це доволі тривалий процес. І я сподіваюся, що до того закінчиться. Але якщо доведеться – то діватися нікуди, піду воювати далі», – сміється хлопець.  

Про перемогу говорить, що вона буде тяжкою. 

«І для мене перемога виглядатиме, коли вже усе, я з чистою душею повернуся додому, до себе. Не буде стрільби, не літатимуть ракети, нічого. І щоб я дійсно міг сказати, що це кінець, це перемога – все керівництво російської педерації має сісти в Гаагу, на лавку підсудних. Сама росія подрібнилася б на маленькі такі князівства окремі. І от тоді точно все буде добре», – підсумовує парубок. 

Ми дякуємо Дмитру та його побратимам за службу та наш захист! Історія кожного воїна має бути розказана та почута!