Галина Крюк – контент-менеджер Instagram в УЖБ, літературна блогерка, письменниця, акторка.

Пам’ятаєте ми вже вам розповідали, що в нас є медики, вчителі, журналісти? А сьогодні вас познайомимо з акторкою, літературною блогеркою та письменницею Галиною Крюк. Саме вона пише улюблені рубрики: літературні рецензії в Телеграмі, #ПроНашеУкраїнське та тексти для нових дописів в Інстаграм. 

Галина зіткнулася з війною далеко до 2022 року. Адже у 2014 році чоловік вже стояв на захисті України. Ось тоді почався весь жах, з яким довелося боротися. Життя до 2013-2014 років було наповнене творчістю. Тоді Галина, студентка театрального, влаштовувала персональні виставки, видавала книги та марила сценою.

«Згадується період до 2013 – 2014 років. Тоді я була студенткою театрального, влаштовувала свої виставки, писала та видавала книги. Я була вся у творчості. Будувала стосунки з майбутнім чоловіком, який навчався в Харківському військовому університеті. А потім почалася війна й зруйнувала всі мої плани. Нічого важливішого війни не було, хіба що виховання сина. Поки чоловік воював, я мала замінити малечі й батька, й маму, й бабусь з дідусями, які були далеко. Паралельно намагалася врівноважити свій стан літературою. Рятувалася книжковим блогом в інстаграмі й так потрапила в літературний світ», – пригадує Галина. 

Письменниця поділилась своєю історією 24 лютого. Як важко було сидіти й просто чекати, що це станеться. 

«Не було сумнівів, що повномасштабне вторгнення не за горами. Ми не знали точної дати, але розуміли, вороття немає. Чоловік ледь не силою вигнав нас з Одеси за 10 днів до початку повномасштабної. Ми жили у моєї мами й то були муки очікування. Коли нападуть, скільки ще чекати і як воно буде? Я сказала, що вже не можу і планую 24 їхати додому. Але 24 привітало ракетами, вогнем та смертями. Мама увірвалася в кімнату зі словами “Війна”. Я подумала, що їй приснився страшний сон. Але тоді зателефонував чоловік. Він був спокійний та врівноважений, давав чіткі настанови, я зрозуміла, що поки він там, безпека родини на моїх плечах. 24-го ми, переважно, провели в підвалі», – поділилась з нами жінка. 

В новинах сьогодення важко контролювати свій емоційний стан, адже кожен день новий стрес. Волонтерка поділилась як вона бореться зі страхом та що придає посмішки. 

«Я читаю всі новини, змушую себе дивитися відео з боями, з пораненими. Я не можу дозволити собі звикнути до війни, хоча відчуваю як це відбувається. Людина адаптується до всього. Коли серед ночі зривається ракета я вже не вистрибую з ліжка, як це було рік тому. За природою своєю, я спокійна людина і лють, біль та ненависть, відчай конвертую у роботу в УЖБ та в турботу про рідних. І звісно книги. Я була змушена покинути роботу над блогом, бо всі сили йдуть на волонтерство, але читати я не припинила». 

За час повномасштабного в кожного, певним чином, змінилось життя. Розумієш, що вже це трапилось і треба жити далі, треба боротись за перемогу. Для Галини також настав момент, коли життя підкинуло чергове випробування, на допомогу прийшов чоловік, який завжди поруч. 

«Все перевернулося з ніг на голову. Окрім війни ще відбулася трагедія в родині. До початку  вторгнення помер мій батько. Це велика втрата, бо такі люди як він, неймовірна рідкість. Це був титан. Після його смерті турбота про родину впала на мої плечі і я жахнулася скільки всього трималося на одній особі. Війна забрала брата та сестру (вони живі, але ми більше не разом). Того я турбуюся про мати, дитину сестри, хвору тітку. Мій обов’язок забезпечити їм гідне життя. Я щаслива, що мій чоловік поділяє цю думку, щаслива, що він такий же титан, як і мій батько. Бо сама я б не витягла», – розповідає Галина. 

Для кожної волонтерки УЖБ означає щось особливе. Та кожна хоче найшвидшої перемоги. Для Галини Крюк це знайомство стало чимось більшим, чим робота. Це її поле бою, де вона залишає свій слід та не стоїть осторонь.

«До УЖБ я приєдналася майже на самому початку створення. Тоді я шукала тепловізор для чоловіка, а потім і бронежилети. Чоловік кидав мені контакти волонтерів і я вже втомилася просити про допомогу й чути тишу у відповідь. Подумалося, що волонтерів не достатньо. Я теж мушу щось робити, не можу стояти осторонь. Вступити в лави ЗСУ не можу, поки чоловік стоїть на захисті, я піклуюся про родину. Тому УЖБ став тим островом сили та підтримки, який я шукала. На початку придбати  тепловізор для мене здавалося чимось нереальним, зараз з УЖБ ми купили вже не один тепловізор, ми реально допомагаємо і це мотивує мене працювати далі», – поділилась жінка. 

Також ми не могли не спитати, що надихає волонтерити далі, яка в неї мотивація та як все встигає поєднувати: сім’ю, роботу, родину, УЖБ. Для Галини це внутрішній позив, який кличе зробити все, задля швидкого та якісного результату.

«Я не люблю бідкатися на життя. Замість питання “За що це все мені?” я питаю “Що я можу зробити?” і роблю. Поки Україна потребуватиме волонтерів, я волонтеритиму скільки стане сил», – коментує літературна рецензентка. 

Також нам стало цікаво як саме Галина бачить Україну після перемоги та щоб вона хотіла там бачити або ж змінити. 

«Після перемоги я хочу аби фокус не змістився з українізації. Аби ми нарешті усвідомили, що ідентифікація себе архіважлива. Українська мова, українська книга, українська культура та історія. Не маємо право про це забувати, не маємо права цим нехтувати. На нас напали, бо ми виявилися слабкими, бо наше було не важливе. Тому в першу чергу варто сформувати у свідомості українців, хто ми такі. У нас мега талановитий народ, його варто розвивати. Мусять працювати закони по захисту української ідентичності й більше ніколи не має звучати “Какая разніца”»,  – розповіла волонтерка УЖБ.