«На той момент, я й уявити не могла себе з автоматом в руках та в бойових умовах»

24-річна оперна співачка, бойова медикиня приряджена до «групи Тора» патрульної поліції, воює зараз на Запорізькому напрямку — це про геройку сьогоднішнього нашого інтерв’ю Анастасію на позивний Ханума. 

До 24.02 дівчина вчилася в Києві, в музичній академії ім. Чайковського на оперну співачку. Пригадує, за місяць до початку вторгнення, знайомі попереджали її, «що щось буде і треба готуватись». Проте Настя не поставилася до цього серйозно. 

«Бо, ну як так, війна вже йде 9 років, ну й уявити, щоб наші “сусіди” дійшли до Києва, було нереально. Усі були впевнені, що буде загострення на тих самих територіях і нічого більше. От коли все почалось, я була в шоку, в прямому сенсі цього слова, на той момент я й уявити не могла себе з автоматом в руках та в бойових умовах, але коли почали гинути мої близькі люди, розвалили мій будинок у київській області, і мої хлопці вже збирались після “київської кампанії” до Харкова, то, недовго думаючи, я поїхала з ними. Сидіти та просто мовчки за цим спостерігати в мене не було ніякого бажання», ділиться медикиня. 

Далі Ханума з місяць вчилася стрільбі з автомату, тактичній медицині та отримувала інші бойові знання. Перший «виїзд» чекала дуже довго.

«Взагалі не усвідомлювала, що там відбувається. Нервова система не була готова до таких ситуацій. Але все залежить від команди людей, які з тобою працюють. Вони допомагали справлятись з нервами, бо бачили, що я хочу бути й надалі частиною цих великих подій. Що стосується спорядження і т. п. і того, чого могло б не вистачати, то в моїй групі є хлопці з великим багажем досвіду з 2014 року, тому все що стосувалося забезпечення було вирішено завдяки їхнім знанням. Та і я намагалась швидко адаптуватись до нових обставин, бо розуміла, що це мій вибір і мій обов’язок», згадує дівчина.

Пригадує в перші дні, на початку, на обличчях знайомих-ветеранів АТО «все було видно».

«Відчуття було, що вони й самі не були впевнені в тому, що може таке розпочатись. Всі кажуть по-різному: хтось вважає, що зараз простіше, бо за стільки часу вони встигли підготуватись, щось навчитись, інші ж кажуть, що їм складніше через таку інтенсивність бойових дій».

Військового вишколу чи хоча б уявлення про армію Ханума до мобілізації не мала. Розповідає, як ще в дитячому садочку брала участь в концертах для батьків, а її вихователька сказала мамі звернути увагу на здібності дівчинки. 

«Ну мама і послухала її. В 6 років мене віддали в дитячий хор, десь з 10-12 років почала брати участь зі своїм колективом в спектаклях в театрі опери та балету ім. Шевченка “Богема”, “Турандот”, “Моїсей”. Після закінчення школи вступила в київську консерваторію, хотіла в майбутньому займатись і надалі музикою, але життя трохи внесла свої корективи», розповідає Анастасія.

Медикиня зізнається, навряд чи повернеться до консерваторії та професійної сцени. Планує продовжити військову кар’єру. 

«Взагалі, я наразі працюю над тим, щоб після війни я й надалі працювала в військовій сфері. Поки нема конкретики, що саме робитиму, але я в процесі. А спів завжди буде зі мною. Може не професійно, але для себе буде. В мене є чудова викладачка, учениця славнозвісної української оперної співачки Євгенії Мірошниченко, ми з нею підтримуємо звʼязок і як тільки випаде можливість потрапити знов до неї на урок, я обовʼязково скористаюся цією можливістю», ділиться Ханума. 

А ще говорить, любила виконувати обробки на вірші Шевченка, а от камерні твори 17 століття – не дуже. 

Відчула, що військова справа – для неї. 

«По-перше, є бажання приносити користь. Після війни я не дуже бачу себе на якійсь “цивільній” роботі. По-друге, військова карʼєра, особисто для мене, для сильних духом, розумом та фізично людей, а конфлікти/загрози вони завжди були, є та будуть. Дівчат не так багато в цій сфері, але іноді потреба виникає, тому треба бути професіоналом. Я дуже сподіваюсь, що в майбутньому професія військового буде елітною не тільки на словах, а й у ставлені з боку держави та суспільства. А тим паче коли ти живеш поруч з таким “сусідом” потрібно бути у формі та готовим до чергового протистояння. Не хочу, щоб знов мене це застало зненацька та “вибило з колії”», пояснює медикиня. 

Найгірше на службі для дівчини – втрати. Те, що вмирають кращі люди нашої нації. 

«Бруд, іноді відсутність душу — це ніщо з такою втратою. За побут інше навіть не приходить в голову. Ну, можливо холод. От це найгірше, коли ти вдягнений як капуста, а все одно холодно взимку. А, ну і ще постійна думка що ти можеш робити набагато більше. От це постійно переслідує. Нав’язливі думки, що треба більше допомагати, бути 24/7 в процесі. Іноді я й сама не можу відповісти на питання, що ще більше я можу зробити. Може це вже особисте таке, самоцькування», ділиться дівчина. 

А радість та розвантаження знаходить в простих моментах.

«Друзі, веселі моменти, кава на позиції, коли є можливість та не сильно гучно. Цивільні, які з радістю зустрічають на звільнених територіях», посміхається Настя.

Ханума впевнена, суспільству не вистачає романтизації війни. Бо для когось, це може стати мотивацією. 

«Я вважаю так, потрібно. Багато хто знаходить тут друзів, стає сильніше, кращою версією себе. Це історії, які ти будеш потім розповідати дітям, онукам. Ти в прямому сенсі відчуваєш себе надлюдиною, бо в скрутний час для країни ти не втік, а встав на захист. Так, іноді є ризик, ніколи не знаєш як буде завтра чи настане воно взагалі. Ти втрачаєш тих самих друзів, лікуєш, а наслідки бʼють по здоров’ю, але попри все це – ти гідна людина своєї країни», ділиться думками військова.

Сама дівчина з київської області, проте народилася в Угорщині. Мама – угорка, тато – українець. Каже, владу Угорщини точно не підтримує, хоча і там є добрі люди, які допомагають Україні. 

«Сім’я не знали, де я і чим конкретно займаюсь. Десь рік казала їм, що їзду по містах і викладаю такмед як помічник інструктора. Тільки потім вирішила зізнатись. Мама була в шоці, але в той самий момент і не була сильно здивована, бо вона знає мене краще за всіх. Більше вона здивувалась би тому, якби я нічого не робила. Дуже переживає за мене і завжди каже:”ну ти ж дівчинка, ти ж ще молода, ну навіщо цей ризик”. Я ж, розуміючи її переживання, просто посміхаюсь і кажу, що це мій вибір, що я там, де маю бути», розповідає Настя. 

За поведінку цивільних в мирних містах Ханума вже не обурюється. Не розуміє, як можна влаштовувати гучні вечірки, коли війна продовжується.

«Я просто цього не розумію, в мене вже не виникає ні злості, ніяких інших емоцій. Я просто не розумію, чому цивільні так швидко забули про те, що досі коїться, чому вони вважають що це їх не стосується, що усі ми перебуваємо на бойових з великою радістю. Так, може і є радість бути серед, як я вже казала, гідних людей, але це далеко не відпочинок на якихось островах. Це щоденна важка праця. Військові гинуть, війна ламає людину. Бути осторонь, казати, що я там вірю у ЗСУ, скидаю раз в місяць 200 гривень — ну це смішно. Війна стосується кожного. Кожен зобовʼязаний щось робити. Якщо хочеш бути громадянином цієї країни, якщо елементарно хочеш “тусити”, ходити на вечірки, плануєш й надалі будувати своє життя в Україні. Бо якщо або коли ми всі будемо вже “не в ресурсі” і черга дійде до таких байдужих розумників, от тоді подивимось, як вони викрутяться з тієї ситуації. Така поведінка та світогляд нічим не відрізняє їх від наших “сусідів”», впевнена військова.

Для Насті перемога — це повернуті усі території, коли влада країни не забуде про своїх воїнів, а буде їх підтримувати навіть після війни, це повернуті військовополонені.

«Спостерігаючи за тим, яким чином виборюється кожен клаптик нашої землі, то це буде ще не скоро. Тому я не часто ставлю собі питання про перемогу. Але це те, чого б я дуже хотіла», зізнається дівчина.

Ми дякуємо Ханумі за її службу, за її сміливість, за її запал та за щирість, яка заряджає!