Ірина Клейменова – волонтерка, активістка, політикиня, HR-Generalist, мати, дружина та бойова медикиня та львів’янка.

Для 37-річної Ірини ця війна почалася у 2014 році. Дівчина стала волонтерити. Тоді її допомога була точковою, конкретним людям. У 2016 поступово припиняла активну допомогу, зупинилися з чоловіком на перерахуванні коштів тим фондам, яким довіряли. У 2019 пані Ірина відновила діяльність. 

«Це очевидно, що я почала волонтерити тоді, бо саме піти воювати не могла – у жовтні 2014 я народила доньку (посміхається). Але ми з чоловіком дали одне одному обіцянку: якщо дійдуть до Києва, хтось із нас піде», — ділиться Ірина. 

У 2020 дівчина вперше серйозно задумалася про службу за контрактом, почала готуватися. Вчила тактичну медицину, лікувала свої проблеми зі здоров’ям. Говорить, військову спеціальність обрала свідомо.

«Життя військовослужбовця – це найбільша цінність. І я для себе вирішила, що рятувати своїх буде найкращим, що я зможу робити. Так і вийшло. Я за два роки перед повномасштабною багато учила і на фронт йшла підготованим бойовим медиком. Досі, коли я зустрічаю своїх успішно вивезених поранених, відчуваю гордість за екіпаж і переконуюся – бойові медики це неоціненно», — тішиться медикиня. 

Пригадує, що вистояла декілька днів у черзі до військкомату на початку повномасштабного вторгнення. Тепер несе службу в 103-й бригаді Львівської ТРО. 

Медикиня розповідає, сьогодні кожен має готуватися та вивчати якомога більше про військову справу. 

«Я вміла тільки рятувати людей. Я не вміла стріляти, не знала нічого про тактику, не розуміла різниці між БМП 2 чи 3 (усміхається). За минулий рік все це довелося вивчити в бою, і навички рятували життя неодноразово. Тож усім раджу – поки у вас є час, вчіться. Війна триватиме довго, хто зна, коли вам доведеться замінити нас», — пояснює Ірина.

До військової служби дівчина працювала в ІТ, HR-Generalist’ткою, зізнається, це дуже подобалося. Ще пані Ірина багато й активно цікавилася міськими та загальнодержавними змінами, займалася активістською діяльністю. 

«Любов до Батьківщини і ненависть до російського сусіда прищепили мені дві вчительки: з української мови та історії. Тому ненавиділа русню я ще до того, як це стало всеукраїнським мейнстримом (сміється). Я до 2022 мала багато проєктів своїх чи спільних з однодумцями. Зовсім своїм я вважаю маскувальні сітки, які зараз координує Соломія Риботицька від ГО «Справа Громад Львів». Ця ідея народилась після десятого запиту з фронту. Ми знайшли і кошти, і рамку, і тканину, і основу, і локацію, і людей. А потім воно масштабувалося і поїхало без мене», — ділиться дівчина. 

Ірина ділиться, найгірше, що трапляється на фронті – неврятовані бійці. 

«Мені досі сниться молодий хлопчина, якого вбив російський снайпер. Мені його привезли вже без пульсу, але я ще намагалась вирвати Ская (позивний) з лап смерті. На жаль, це виявилося неможливим. Крик відчаю його командира досі стоїть у моїх вухах. Ми не маги, ми не можемо врятувати всіх. Але боротьба з кістлявою йде за кожного», — розповідає медикиня.

Одним з найприкріших моментів для медикині на війні був тоді, коли вона просила про перевід.

«Серед причин, чому мені відмовили – був гендер. Я жінка, так. Нас мало, всього тисяч п’ятдесят, так. Але я фізично і морально сильніша дуже багатьох чоловіків, яких зустріла в армії. Ми пройшли дуже багато.. На рахунку мого евакуаційного екіпажу сотні живих поранених. І той факт, що я жінка мені не заважає і не допомагає. Я просто люблю свою роботу», — ділиться військова.

А найприємніше — це зустріти тих, кого дівчина врятувала разом зі своїм екіпажем. 

«Кожного разу як зустрічаю на фронті тих, кого вивозила, питаю, чи все зажило, тішуся. Кожен військовослужбовець, який має шанс повернутися до своїх рідних – це моя мотивація рухатися далі», – пояснює медикиня. 

Жодних ілюзій чи рожевих окулярів щодо армії Ірина не мала. Каже, ніколи не хотіла бути військовою. Проте, пішла на службу, оскільки цього вимагають часи, які переживає наразі Україна.

«Те, що тут є багато залишків совка, я знала. А скільки багато ще дізналася дуже швидко (сміється). Ні, я ніколи б не вибрала цю роботу, якби не війна. Ніхто не хоче помирати ж, а такий ризик є щодня. В моїй державі наразі немає жодного безпечного місця, і моя робота, робота моїх братів – нарешті забезпечити такі місця у межах кордонів України», – каже Ірина.

Планів, як змінити систему немає, але мріє про те, щоб покращити військову службу. 

«Я все думаю над тим, що в мене є ідеї як змінити армію. Не планую, хіба що мрію про це. Але коли ми переможемо, це може стати моїм пріоритетом. Та давайте спочатку перемагати», — посміхається дівчина. 

Вдома на Ірину чекають рідні та сім’я – чоловік з дітьми. Ірина каже, що демобілізація не обов’язково буде одразу після перемоги. 

«Кожна війна закінчується підписанням документів. Перемога для мене – це капітуляція Росії, звільнення нашої землі, репарації. Не думаю, що це буде в один день з демобілізацією, бо хто зна, що в голові у русні. Але я чекаю цього моменту і мої діти чекають. І він настане, обіцяю».

Ми дякуємо Ірині за її щирість, справедливість та службу! Обов’язково чекаємо вдома з новими проєктами та перемогами!