Світлана та Віктор Пархоменко вже разом 42  роки. Вона старший комірник ПАТ«КАЗ». Він 21-й рік на пенсії за станом здоров’я. Мають двох дочок та троє онуків. Разом пройшли складну хворобу серця у Віктора Івановича та радянські часи, коли проросійська політика була всюди, але патріотизм залишався у них завжди. 

Ще за часи Другої світової батько Віктора захищав свою країну та отримав поранення, з кулею в нозі прожив 88 років. Розповіді про боротьбу за свободу він чув змалечку. Тому цю цінність родина Пархоменко знали з дитинства. 

«У нас в сім’ї батько захищав країну та під час бойових дій отримав кулю в ногу і всі свої 88 років прожив разом з нею, матір була в концтаборі, що також вплинула на світогляд. Але свобода – то цінно», – пригадує Віктор. 

Ідея волонтерити виникла раптово. Ще до повномасштабного на заводі, де робила Світлана, почалось скорочення співробітників, роботи не було, тому працівникам сказали, що тепер вони працюють неповний робочий день, ситуація погіршувалась, а з початком вторгнення агресора на території області взагалі роботи не було.  

«Було важко сидіти та нічого не робити, влітку хоча б на дачу можемо поїхати й там свою енергію використати, але повномасштабне змінило життя кожного. Для нас було важко усвідомлювати, що наша велика робота, в яку ми все життя вкладали буде зруйнована якоюсь «рАсією», адже це не просто городництво, а там наш маленький бізнес був. Після того як завод, на якому я працювала припинив свою повноцінну роботу, було прийняте рішення почати займатись чимось своїм та і в чому б ми розумілись. Але, на жаль, й наразі там обстріли», – розповідає Світлана. 

На питання, що мотивує волонтерити, чому подружжя Пархоменко це роблять, вони відповідають, що воювати вже піти не можуть, але шити білизну в госпіталі, в’язати сітки, робити все можливе, що вони вміють це  для них не важко. Для країни це малий внесок задля перемоги. 

«Просто хлопців шкода, які захищають нашу країну. І коли прийшла старша донька та запропонувала долучитись до волонтерства я вирішила спробувати, адже сидіти склавши руки вже було неможливо. Та й маємо в родині чоловіків, які на бойовій позиції, тому бажання стає ще більше, коли близькі люди також знаходяться в «пеклі»», – ділиться подружжя. 

Починалось волонтерство з пошиття білизни для поранених, а зараз вже Віктор плете сітки, точніше каркас, на який згодом інші в’яжуть тканину, Світлана робить валики для підкладання ампутованих кінцівок та подушку-підголовник. 

«Я пам’ятаю, як в один вечір подзвонили й сказали терміново шити білизну в госпіталь, бо привезли багато поранених. Тоді одночасно в голові: “о Боже, як це зробити і якомога більше” та переживання за кожного захисника», – пригадує волонтерка. 

Також подружжя поділилось з якими складнощами вони зіткнулись під час волонтерства. 

«У нашому сімействі всі вже залучені до волонтерства, починали з мене». – Розповідає жартома жінка. «А вже і маленька онука, якій майже два роки допомагає. Ми всі групуємось. Найскладніше знайти матеріал, з якого будеш шити, нитки, поролон. Також скажу по секрету у мене не супер нова швейна машинка, їй напевно стільки ж як і мені, в цьому всі труднощі, що все робиш вручну. Ночами шию також і одного разу сусід сказав: «Та хто воно молотком вночі стукає», а воно коли світла вдень не було, то доводилось вночі». 

«Найбільше злить, коли люди думають, що нам за це платять і в чомусь нас звинувачують, що ми хочемо якось цим заробити, але ж тут і матеріал навіть іноді за свої кошти купуєш, а ми вдвох без роботи, живемо на одну пенсію», – ділиться волонтерка. «І це ще один доказ того, що люди, на жаль, думають тільки як знайти вигоду, а не об’єднатись та разом боротись зі злом», – додав волонтер. 

Ми запитали у волонтерів, якою вони бачать Україну після перемоги. 

«Ми бачили життя радянських часів, Помаранчевої революції, Майдан, Крим, те що зараз відбувається. І якщо це все проаналізувати, то ми хочемо свободи, щоб онуки наші жили у вільній країні – Україні, щоб їхній труд, знання цінували, адже за нашу молодість це було знецінено, на жаль. Але ціна цього ковтку свіжого повітря занадто дорога». 

Команда УЖБ дякує подружжю Пархоменків за їх любов до України, вірність та відданість їй!

Текст у матеріалі подано за редакцією УЖБ.