Катерина Цимболинець ще у 2015 році приєдналася до Правого Сектору. У складі якого потрапила під Донецький Аеропорт. У 2016 році вона підписала контракт із ЗСУ і паралельно займалася волонтерською справою, вела курси з тактичної медицини.

“Уже в декреті ми з посестрою відкрили кав’ярню “Права Кава” з військовою тематикою. Ми безкоштовно пригощали кавою воїнів. У нас працювали хлопці, які поверталися з фронту. Таким чином вони проходили соціалізацію. Це було тепле місце для зустрічі патріотів і націоналістів”, – розповідає вона.

Надалі рівень національної свідомості країни дуже знизився і просувати ідеї націоналізму було вкрай важко. Кав’ярня не витримала локдаунів, та й тематика для Чернігова була незвичною. Тож заклад довелося закрити.

“24 лютого я була в Києві, прокинулася о 5 ранку від вибухів. Одразу попередила друзів і близьких, щоб готувалися на евакуацію з Чернігова. Мої речі вже були зібрані заздалегідь, тож я дочекалася своїх батьків у Києві і ми разом із дитиною вирушили до Львова. Дорога була досить важкою, ми їхали колоною і кілька разів міняли маршрут, бо деякими трасами вже йшли бої. Добиралися ми кілька днів. Найбільший затор, у якому ми простояли – тривав близько 8 годин”, – згадує вона.

Волонтерка розповіла, що боялася, що Чернігів не вистоїть. Вона хотіла відвезти сім’ю і повернутися назад. Але за кілька днів ситуація набрала критичних обертів і повертатися до Чернігова було дуже ризиковано.

“Хлопці, які залишилися там, наказали нам цього не робити. Тому ми залишилися на Київщині і я розгорнула там центр прийому та розподілу волонтерської допомоги, яка прямувала із заходу”, – сказала вона.

Для родини Катерини війна тривала вже восьмий рік. На момент початку повномасштабної війни доньці було 4 роки, вона все усвідомлювала, адже їй не раз пояснювали, що відбувається в країні.

“Коли її запитали, чи хоче вона, щоб мама повернулася, вона не роздумуючи відповіла: “А воювати хто буде?”. У неї з друзями свій блокпост на подвір’ї і вона просить купити їй коптер, щоб дивитися за “росіянами” і передавати нам інформацію”, – усміхається вона.

“Українська Самостійна Соборна Держава – це мета всього мого життя. Такий великий пласт роботи неможливо виконати за рік або кілька. Я готова присвятити цій ідеї залишок свого життя і сподіваюся, що зараз народ усвідомлює необхідність самостійності”, – каже вона.

Найважче в роботі медика на полі бою – це стабілізувати важких поранених і довезти їх живими до шпиталю. Іноді, збіг обставин і якісно надана перша медична допомога – рятували життя там, де рахунок був на хвилини. Багато що залежить від командної роботи парамедиків та евакуаційного екіпажу. Були випадки, коли бійці отримували травми, не сумісні з життям.

“Напевно в кожного є людина, втрата якої вибила землю з-під ніг. Для мене це був друг “Хаммер” (Герой України, посмертно). Він був мені як старший брат. Коли я дізналася, що він 200, то ревіла кілька годин, поки все горе не вийшло з мене. Потім я зібралася і продовжила працювати. Надалі всі звістки про загибель побратимів переносилися легше. Але це все одно залишає дірку всередині, яку нічим не заповнити”, – розповідає вона.

Дівчина каже, що всі, хто хоче хлопця військового, не розуміють що це таке. Вона з коханим разом уже понад рік, зараз воюють в одному підрозділі. І її найбільший страх – це втратити його.

“Ми не знаємо, як ми будемо проходити соціалізацію після війни, цей період також важкий для дівчат, бо вони не розуміють багато речей. Ми на одній хвилі, тому з розумінням деяких нюансів проблем не виникає. Але цивільні дівчата не знають про наслідки війни. Боротьба з ними – це велика праця у стосунках. Романтизація військових і попит на них, то звісно круто. Але мало хто дивиться в майбутні проблеми”, – сказала вона.

Катерина вірить, що після війни Україна дуже сильно зміниться. На жаль, ціна цих змін – війна, біль і горе. Вона вірить у перемогу, адже добро завжди перемагає зло.

“Після війни ми мріємо про затишне, спокійне життя разом із донькою. Плануємо розпочати свій маленький аграрний бізнес і оселитися в Чернігові. Адже немає нічого кращого, ніж рідне місто, де ти почуваєшся вдома”, – розповіла дівчина.

І додала:

“Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла (Альбус Дамблдор)”.

Дякуємо Катерині за її відвагу та сміливість!

Текст у матеріалі подано редакцією UWB.