Оксана Рубаняк, 19 років, студентка, активістка та кулеметниця окремого підрозділу 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців.
До війни дівчина була громадською активісткою, головою ГО «Армія змішаних бойових мистецтв». Разом з організацією розвивали ММА на регіональному та всеукраїнському рівні, проводили всеукраїнські та міжнародні змагання. Була заступницею голови молодіжної ради Івано-Франківська та працювала в департаменті молодіжної політики та спорту міськради. Тепер 19-річна власниця неймовірних довгих рудих кіс працює за кулеметом в одній з гарячих точок фронту.
“У мене є фраза, якою я дуже часто відповідаю, коли мене питають “Чому я тут?” – якщо хочеш жити у вільній країні, борися за неї. Це досить коротка відповідь, яка пояснює моє перебування в лавах ЗСУ. Я чітко розуміла, що ніхто замість мене не буде виборювати свободу. Ніхто замість мене не воюватиме, тому що, як би це банально не звучало, хто як не ти. Хто як не ми, наразі.
Я хочу жити у вільній країні, спілкуватися українською мовою, щоб мої діти майбутні ходили в українські школи, грав гімн України й ми гуляли містом під синьо-жовтими стягами – це моє найбільше бажання”, – каже дівчина.
Відео Оксани в ТікТоці часто набирають багато переглядів та потрапляють в рекомендації. Дівчина пояснює, викладає їх, щоб люди бачили, що дійсно відбувається. Вона намагається, щоб були такі відео, які показують руйнацію
“Деколи мені люди пишуть: у вас так там весело, а я насправді знаєте… У мене є в галереї відео того дня, коли я думала, що все – я звідси не вийду. Або коли ми втратили побратима, теж були якісь фото того дня. Я цього не показую людям, тому що можливо це не всім і потрібно. Можливо я ще не готова, щоб поділитися цим. Я викладаю те, щоб дійсно люди розуміли, що є війна і попри це мотивуючи їх, що в нас, військових, в принципі, все ок.
Так, у нас дуже багато поранених, так, у нас гинуть люди, це дуже-дуже жахливо насправді, але якщо ми будемо це постійно говорити та не давати хоч найменшу надію, то люди в тилу будуть демотивовані й без них нам буде дуже важко. Тому що волонтери забезпечують нас практично повністю”, – говорить вона.
Дівчина розповідає, на 80% їхній підрозділ забезпечують саме волонтери. З амуніції від ЗСУ у неї лише форма літня, зимова та взуття. А решту — каска, бронежилет, РПС, ще одна форма, це надали волонтери.
“Забезпечують і збройні сили України, але не завжди якість співвідноситься. Волонтери завжди дають якіснішу амуніцією. Ми багато купляємо самі собі. Тому, що якщо хочеш жити, ти будеш купувати це. Військовий має бути мобільний. Під час бою ти маєш швидко міняти місце позиції, своє місце розташування, якщо ти працюєш з кулеметом, ти маєш його в разі чого віднести, маєш бути швидкий і мобільний. А з бронежилетом ЗСУшним, кевларовим, той що обтягує тебе, чорний, вибачте мені, я його вділа, я не могла поворухнутися. І багато моїх хлопців так само. Ми хочемо більш якісно виконувати свої обов’язки. Ми й самі стараємося, й нам допомагають волонтери, забезпечити себе якіснішою амуніцією”, – коментує дівчина.
Оксана розповідає, за час її служби дуже зріднилася з побратимами. Вже більше, ніж пів року день у день бачиш цих людей поряд з собою. В деяких моментах ці люди стали рідніші за будь-кого. Дівчина згадала, що були такі бої, коли думала, що вони вже не вийдуть живими.
“Тоді промайнула така думка: якщо мені судилося зараз померти, нехай так буде, але нехай мої хлопці будуть живими. Цього я найбільше хотіла і, слава богу, ми всі вийшли звідти живими”, – згадує вона.
Були і втрати на полі бою. Ще о 3-тій годині ночі ви бачилися, а о 6-тій ранку його вже не стало. Це важко та боляче для всіх, а особливо, для батьків.
“Людей, яких я знала, дуже світлі такі, по 20 років. Один приїхав з-за кордону, його не стало. І в той же день не стало хлопця, якого я дуже добре знала. Ми дружили, знімали разом тікток з ним, вітали всіх з Днем захисника і захисниць. Він одружився у вересні, нещодавно. І коли мені кажуть, що Чех загинув, я така: ні! Я кричу: “Чому не доповідають по рації?!”. Тобто такі емоції, вони проявляються, бо ти дуже любиш цих людей”, – розповідає дівчина.
Окрім втрат є і приємні моменти на службі. Найчастіше, це коли день народження у когось з підрозділу. Де б вони не були завжди намагаються купити торт, якщо немає можливості, то зробити його власними руками.
“Був такий випадок, ми якраз були в нашій першій зоні відповідальності, і в побратима на Івана Купала був день народження. Фізично не могли нікуди виїхати та купити торт, бо всі були в зоні бойових дій, якраз йшли бої. І ми зробили торт із печенюшок і згущенки. Просто печеньки наклали один на одного, зліпили то все згущенкою. Це було супер не смачно! З окопної свічки дістали фітіль, зробили із сірника свічку на торт.
Це таке привітання, було дуже приємно, якось так по-особливому. Ти розумієш, наскільки цінні люди для тебе, ти намагаєшся для них щось зробити”, – сміється Оксана.
Зізнається, найскладніше на війні, як для дівчини – довести своїм побратимам, що вона на рівні з ними. Тому, що хлопців сприймають як захисника, як воїна. Він просто прийшов в якусь частину, все – він захисник. А їй запропонували обирати або штаб, або медичну частину. Коли Оксана казала: “Ні, я буду кулеметницею”, – всі були здивовані та дивилися з насмішкою.
“Насправді перші рази мене боялися відпускати на завдання, на позиції. Доходило до того, що я сварилася зі своїм командиром, і були такі випадки, що він мене не ставив, а я заходила через заступника командира, кажу, я піду на позиції. Він такий: ну добре. А командир про це не знав, тому що він не схвалював цього. Але декілька разів поспіль я так пішла з хлопцями й в нього вже питання відпало”, – розповідає Оксана.
Кулеметниця згадує, як одного разу після ротації мала заступати на позиції, до якої потрібно було йти пішки 7 км, бо машина ніяк не могла туди їхати. Все дуже прострілювалося, все було дуже видно. І всі 7 км побратими нести для неї гільзу від БМП та ще й нарвали квітів. Було дуже приємно.
“Насправді їхня отака увага помічається в буденному житті, вони намагаються мені полегшити будні, бо кулемет – це дуже важко, його треба переносити. Зазвичай моя відповідь: я така, як всі, не чіпай, не допомагай. Можу сваритися. Один мій побратим запам’ятав такі мої слова: “Я вашу думку дуже поважаю, але я її не питала!” Тому що він щось мені почав доводити одного разу, що дівчата мають сидіти в тилу.
Йому 50 років, звісно я не хотіла грубити, але хотіла показати, що я не підтримую цю тему, взагалі не погоджуються. Хотіла якось так коректно завершити і це мені вдалося, тому що він до тепер пам’ятає цю відповідь і більше не сперечається зі мною”, – посміхається кулеметниця.
Дівчина розповіла, що до початку повномасштабного наступу мала досвід володіння зброї, тому була підготовлена, потрапивши на фронт. Вона відвідувала стрільбища, які організовували громадські організації, різні фонди. Оскільки працювала в міськраді – вони теж організовували навчання по стрільбі із пневматичної зброї.
“У мене були друзі, які є власниками зброї. В них є дозволи, все, і коли вони їхали на стрільбища, пропонували мені, або я навіть сама проявляла ініціативу і їздила. Тобто, звісно я мала поняття, що таке зброя, навчалася нею користуватися, теоретично знала які види зброї, взагалі що таке військова справа. Як кажуть, зелене поняття у мене було, що таке Збройні сили України, армія”, – розповідає дівчина.
Оксана продовжує навчання на публічному управлінні та адмініструванні в Івано-Франківську, на денній формі за індивідуальним графіком. Й продовжує навчання на заочній формі в Києві.
“Коли є можливість, коли ми змінюємося з ротації й викладачі присилають завдання, коли в змозі все роблю, закриваю сесії. Мені допомагають дуже мої одногрупники. Я щиро дякую всім за розуміння (посміхається), хто так ставиться до військових. Тому що мої побратими, вони також вчаться. Ніхто не змушує нас брати академвідпустку, викладачі розуміють. Мій університет — Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника — вони мені допомагають, і харчами, і газовими балончиками. Буває збирають кошти на ремонт автомобіля, і на покупку зарядного пристрою, щоб мати чим підзарядити старлінк в польових умовах. Тобто мій університет для мене приклад освітнього закладу, який має так поводитися – допомагати своїм студентам, викладачам, які зараз на фронті. За що я їм дуже вдячна”, – каже дівчина.
Кидати навчання не збирається, бо війна колись, на щастя, закінчиться. Вона вважає, що країні потрібні люди, які будуть мати хоча б розуміння в тій чи іншій справі, що нам потрібні кваліфіковані люди.
“Якщо всі люди, які зараз воюють, завершать свої навчання, тому що, як мені казали, ця освіта не є якісною, бо ви не витрачаєте кожен день на навчання. То вибачте, будь ласка, зараз у нас такі умови, коли ми не можемо бути щодня на зв’язку, щоб написати рідним, що з нами все ок, з нами все гаразд. Проте, коли у нас є можливість. Я і мої побратими за той телефон як сідаємо, так до 2-гої ночі щось доздаємо, щось читаємо, щось надсилаємо. І це нормально”, – говорить Оксана.
Перемогою дівчина вважатиме повністю звільнені всі території України до міжнародно визнаних кордонів 1991 року.
“Загинуло дуже багато дійсно світлих, хороших людей. Вони загинули, щоб звільнити, щоб перемогти, щоб бути нарешті вільними. І вони нічого більше не хотіли. І коли ми звільнимо всі наші землі, в тому числі й Крим, тоді я вважатиму, що це є наша перемога.
Для когось перемога буде, звісно, радісною. Так, ми цього дуже чекали, більшість буде плакати. Але для людей, які були тут, на війні, які тут були під обстрілами, і цивільні, які були тут, в зоні окупації, вони чудово розуміють, для них це не буде дуже веселим святом. Тому що загинуло дуже багато друзів, знайомих, рідних. В нашому випадку – побратимів і посестер, які, на жаль, вже ніколи не повернуться, і це буде день трауру, в тому числі. Тому що люди, які були гідні життя, вони, на жаль, загинули”, – розповідає дівчина.
Ми дякуємо Оксані за її службу та незламність! А також за щирість та мужність!
Текст у матеріалі подано за редакцією УЖБ.