Парамедик однієї з частин ЗСУ, студентка і дніпрянка, яка мріяла захищати Батьківщину. Несе службу на Луганському напрямку. 19-тирічна Мавка.
Дівчина розповідає, любов до батьківщини в неї з дитинства, у школі завжди брала участь у всіх патріотичних подіях, з власної ініціативи приєдналася до однієї націоналістичної організації. Додає, завжди хотіла бути корисною, робити щось на благо Батьківщини. До початку повномасштабного вторгнення, з 16 років, потроху займалася волонтерською діяльністю в різних напрямках, зокрема й допомогою військовим.
“У мене було багато друзів-добровольців, якими я надихалася. У 17 років разом зі своєю подругою поїхала на фронт у гості до військових. Мене притягувала вся ця атмосфера, люди, яких об’єднує одна мета – захист нашої України. Ще відтоді довгий час носила в собі бажання стати парамедиком, але через моє неповноліття не було можливості”, – сказала вона.
Мавка згадує, як спілкувалася з військовими, слідкувала за військовими медиками в соцмережах, намагалася віднайти усю інформацію на просторах інтернету, а все, що знаходила, – намагалася опанувати самотужки.
“24 лютого, коли прокинулася вся Україна від вибухів – насамперед ми з товаришами почали розробляти плани дій, варіанти розвитку подій, можливості знайти екіпірування, і на який напрямок рухатися. Я з моїм товаришем-парамедиком, не довго думаючи, вирушили на пошуки варіантів, як доїхати до Сєвєродонецька, адже на тому напрямку була близька для мене людина, до якої вирішили ми долучитися”, – згадує дівчина.
Пошуки тривали багато часу, адже жоден автобус, бла-бла-кар чи ще щось, не хотіли їхати в напрямок Луганської та Донецької області. Але Мавці з товаришем пощастило і їх забрав товариш її друга, який прямував на ротацію в той бік.
“Наш шлях був нелегкий: він тривав майже 20 годин (з Дніпра), але ми доїхали й об’єдналися для початку подальшої роботи. Таким чином, з 26-го лютого я вже була в Сєвєродонецьку. Без форми, без броні, без усього, але з великим бажанням допомагати”, – каже Мавка.
Дівчина почала робити збори коштів у своєму профілі Instagram, кричала про критичну ситуацію і її почули. Дуже багато знайомих, навіть тих, з ким давно не спілкувалася, почали робити репост. Мавка була дуже приємно здивована, коли почали надходити кошти та слова підтримки.
“Перший час я, і мої побратими, не мали взагалі ні-чо-го. Але це нікого не зупиняло, на власний ризик усі брали участь у війні. Кошти були зібрані, але в нас з’явилася нова проблема – знайти якісну екіпіровку. Адже було дуже багато сумнівних бронеплит, невідомого виробництва так мед і всього іншого. Десь хтось віддавав своє, ділився з іншими. Перешкоди були, але на щастя, були подолані”, – розповідає вона.
Увесь цей час Мавка була і залишається на Луганському напрямку. Ділиться спогадами, про перший обстріл:
“Чесно кажучи, перший раз, коли я потрапила під обстріл, нас крили градами – мої почуття я б не назвала страхом. Я була готова до цього, я знала, чого очікувати, і за відчуттями приблизно було так, як я й уявляла. Я, на диво, не розгубилася, не панікувала, а чітко дотримувалася вказівок. Після цього, хлопці, які побачили мою реакцію, знаючи, що це мій перший обстріл, навіть сказали, що дуже здивувалися моїй поведінці. І так було щоразу, з тверезою головою”, – згадує дівчина.
Сама Мавка корінна дніпрянка, але хотіла захищати саме це місто Луганської області.
“Я жила на Луганщині певний час, вона була моїй душі ближчою, тому не вагаючись зробила саме цей вибір”, – сказала вона.
Зазвичай дівчина була допоміжною ланкою, адже не мала медичної освіти та досвіду, працювала в парі другим номером.
“Мені не доводилося опинитися в такій ситуації, тільки асистувала. Від видовищ крові в мене не було страху, від трупів у мене не було відрази, адже в цивільному житті я навчалася на правоохоронця, тож досвід у сприйнятті подібних ситуацій уже був”, – пояснює вона.
Ми запитали, що для дівчини найскладніше в її службі:
“Найважче для мене – коли я нічого не можу зробити, але моя допомога потрібна.
Наприклад: на одній дільниці багато трьохсотих, а я не маю права там бути. Коли я, на щастя, не маю роботи в моєму секторі, я спілкуючись із колегами, знаю, як важко в інших, – мене мучить те, що я не знаходжусь там, у мене з’являється якесь почуття провини, що я тут, коли там важко.
А найкраще я почуваюся в абсолютно протилежній ситуації. Тобто, коли я приношу користь, коли бачу, що моя робота важлива і я роблю те, що маю робити”, – каже вона.
Громадянське життя дівчини було наповнене пошуком, було багато різних спроб знайти той вид діяльності, який приносив би і дохід, і задоволення. Вона робила самостійні та індивідуальні завдання одногрупникам в університеті, нарощувала дівчатам вії, була продавцем у кіоску, підробляла в максимально різних напрямках. Навчання не кинула, зараз на 3-му курсі університету.
“Скажемо чесно – універ у мене зараз стоїть на останньому місці, бо немає часу ще й вчитися. Але іноді закидаю якісь завдання, дистанційно, щоб не відрахували. Але якщо вже й відрахують – не сильно засмучуся. Повернутися до навчання можна завжди, коли буде можливість, а от навіщо мені буде той диплом, якщо життя може в будь-який момент для мене закінчитися?”, – сказала вона.
Мавка ділиться, що з побратимами стали як велика родина.
“Кожен зі своїми забаганками, хтось на щось ображається, хтось показує характер, але всі розуміють, для чого ми тут зібрані і яка в кожного робота. Якщо питання про те, що я дівчина – ніхто ніколи не чіплявся, адже ставлення швидше як до молодшої сестри
Гігієна? Ну вже по ситуації, є вода – чудово, немає води – погано, але щось придумати можна. Вологі серветки завжди скрізь є. А також, до речі, є класна штука “сухий душ” – коли вони є, то майже не відчуваєш на собі відсутності води”, – пояснює дівчина.
На думку парамедика, цивільним не слід романтизувати війну та службу в зоні бойових дій.
“Хочу сказати цивільним, якщо вони вважають, що “не так вже й складно служити”, нехай не забувають, що це – смерті, постійні хвороби. 100 тисяч зарплати – не такі вже й 100 тисяч, коли з них майже всі йдуть на ремонти машин, на спорядження, на одяг, на їжу, на витратні матеріали, тож для “заробітчан” у мене погані новини.
А ще, на додачу – це все витікає в психологічні проблеми. Спілкуючись із побратимами, починаєш бачити і помічати за ними певні зміни, в їхній поведінці, сприйнятті та настрої. Багатьом важко відчувати себе “звичайним”, починаються загони, депресії, і багато наслідків, через які спілкування з людьми з “минулого життя” вже дуже ускладнюється”, – каже вона.
Мавка ділиться, як їй самій часом складно їхати у відпустку.
“За собою можу відзначити, що іноді я не хочу повертатися додому. А не хочу тому, що там інше життя. Там мені важко знаходити спільні теми з друзями, родичами, бо вони не можуть зрозуміти, що відчуваю я, а я те – що відчувають вони. Коли я приїжджаю додому, мені намагаються влаштувати “свято”, веселий настрій тощо. Мені це неприємно. Я не можу сидіти в кав’ярні під гучну музику, коли навколо всі з чудовим настроєм, коли танцюють, сміються, веселяться, в той час як на фронті страждають у важких умовах військові”, – сказала парамедикиня.
Не намагатися розвеселити військовослужбовців, якщо це несумісне. А краще вислухати, якщо вони хочуть виговоритися, радить дівчина. Буває так, що просто хочеться відпочити, тому бійцям треба дати на це право, а вже після цього спілкуватися. Менше привертати уваги начебто сталося щось “надзвичайне”.
“Коли закінчиться війна – я не хочу ні “святкувати”, ні “веселитися”. Я хочу, щоб цей день був пам’ятним про всіх полеглих у цій великій війні. Щоб усі пам’ятали, якою ціною нам дісталася перемога”, – сказала Мавка.
Дівчина розповідає, що не має в планах вступати до медичного вишу після перемоги, бо в звичайному житті жодної тяги до медицини.
“Насправді, багато хто ставить мені запитання: чи хочу я в цивільному житті піти в медичний. Ні, у мене такого бажання немає. Мені хочеться тут і зараз бути корисною, саме на війні. Ким я бачу себе в майбутньому? Мені важко відповісти на це запитання, я на нього відповіді досі не знайшла. Я не знаю, що буде через тиждень, що буде завтра і що буде через годину, тому не хочу загадувати і щось планувати. Я живу тут і зараз”, – сказала дівчина.
Дякуємо Мавці за це важливе інтерв’ю та її невичерпну мужність!
Текст у матеріалі подано за редакцією УЖБ.