Художник, фотограф, військовий із Південного напрямку та парубок з того самого милого відео з котиками — 25-річний Олександр Ляшук на позивний Alex.

Завдяки декільком відео в його тіктоці, парубок зміг зібрати на два позашляховики: для свого підрозділу та ще один хлопцям, які дуже цього потребують. Зараз Олександр мислить стратегічно та планує, збирає необхідне для виконання бойових завдань. А до 24-го лютого працював якийсь час фотографом, останні декілька років плідно трудився над двома своїми проєктами.

«Багато складнощів пройшов, щоб реалізувати їх. Падав, вставав, починав все з початку – і так декілька разів. Але не здався, до початку війни я майже реалізував все, над чим так багато працював, залишалося лише декілька тижнів. І я собі казав, ну вже все пройшов, все вже добре, ну що ще може статися? Хах, тут бах і війна».

Коли почалася війна, хлопець дуже не зручно себе почував, бо розумів, що прямо зараз, у цю мить, наші хлопці боронять нашу країну, десь там йдуть бої та вони гинуть. 

«Чому вони повинні гинути там, а я ні? Чим я краще за них, що перебуваю зараз тут, у відносній безпеці?

Але через те що я так багато працював над своїми проєктами, та однією ногою вже був там, я сподівався, що через день, два, три це все закінчиться та політики, а насамперед Росія, оговтається, зможе знайти інші шляхи розв’язання проблем, аніж війна. Тому що якби я пішов воювати, то я міг би підписати контракт на 2-3 роки, і все над чим я працював весь цей час, усі мої старання, канули б у Літу. Але через пару днів усвідомив, що це швидко не закінчиться. Тому розумів, якщо мені потрібно буде жертвувати своїм майбутнім, своїми проєктами та піти записатися добровольцем до лав ЗСУ, то я оберу залишатися вірним своїм принципам та тим цінностям, в які вірю. Тому, 26-го зателефонував у військкомат, мені сказали приходь завтра вранці, і 27 я прийшов, підписав контракт та почав службу».

Проєкти, над якими Олександр працював до служби, вдалося заморозити. Хлопець обов’язково повернеться до них після перемоги. 

«Є основний проєкт, я хотів би коли закінчиться війна, показати його на справі, а не на словах. Але можу розповісти про другий свій проєкт: це мій особистий бренд одягу. Майже всі речі, які є в мене в інстаграм пошиті по моєму дизайну для мене. Я не міг знайти речі, які мені подобаються, тому вирішив, що зроблю для себе як мені подобається. В мене багато разів питали, де я купував ці речі, навіть пропонували в мене їх купити. Так згодом і прийшла ідея про особистий бренд. Його реалізація буде через рік після реалізації основного проєкту, який дасть фінансові можливості зробити все на найвищому рівні та ні від кого не залежати. Тому я не поспішаю й роблю все послідовно».

Парубок пригадує свої перші дні на службі: всі були злагодженні, доброзичливі, один за одного. А ще – постійно чекали, що буде наступ. 

«Опанував швидко зброю, там нема нічого складного. І ще, мені запам’ятався один момент: це було 1-ше березня, тоді вперше неподалік від нас прилетіла ракета. Вранці стоїмо на шикуванні, нас всіх вишукували, і командир батальйону ходить, розмовляє телефоном, і ми чуємо, як він говорить: нас криють! Нас криють! Почав метушитися, а потім говорить: видати всім зброю. І ми так подумали, що йде наступ. Нам видали зброю, певна кількість людей пішли в один напрямок, інші – в другий, треті – на певний об’єкт. І я пішов на певний об’єкт. Я пам’ятаю цю мить дуже ясно: ми виходимо на вулицю, якщо пам’ятаєте, було дуже мало снігу, але в той день – першого березня, в перший день весни – я виходжу на вулицю, йде такий сніг, такий великий, пухкий, такий гарний. Вставляю магазин в автомат і в цю мить починає лунати сигнал повітряної тривоги. І я дивлюся на всю цю картину, я з автоматом, йде сніг, повітряна тривога, всі метушаться, тут така атмосфера в цей момент була, ніби як у фільмі. І ми йшли на об’єкт, на який нас поставили, люди прохожі дивилися на нас, я пам’ятаю ці обличчя, вони дивилися як на живих мертвеців. Тому що тоді багато хто думав, що росіяни б’ють по військовим, а тоді ще не було зрозуміло, чи ми вистоїмо, чи ні, тому люди дивилися на нас, як на живих мерців. От я оці обличчя, оцей погляд дуже добре запам’ятав, це було дуже атмосферно».

Олександр ділиться, в той момент не відчував страху. 

«В мене була така, більше цікавість, почуття того, що ми повинні дати відсіч. Але страху, чомусь, не було, Не знаю, чому. Кажуть, що тільки дурні не бояться, але в той момент страху взагалі не було».

Розповідає, одразу збагнув, що найскладніше на передовій – без теплого одягу. 

«Я зрозумів це перше, без теплого одягу, тому що в перші дні війни я дуже добре пам’ятаю, весна була дуже холодною, я реально мерз, хоча вдягався дуже добре, але реально змерз». 

 

Парубок каже, не вважає себе військовим. Пояснює, що така ситуація, адже до повномасштабного вторгнення він не служив та не планував служити чи робити кар’єру військового. Хотів займатися тим, чим й займався, розвиватися в цьому, будувати якусь свою кар’єру. І річ у тім, що пішов та став військовими, разом з іншими українцями, бо були вимушені це зробити через війну. 

«Ми не могли сидіти осторонь, ми вимушені були йти за своїми принципами та ідеалами. Чому вони не вважають себе військовими, тому що після війни багато хто піде далі, жити своїм життям, яке в нього було до війни. І я так само, не планую далі будувати військову кар’єру, я планую після війни закінчити те, над чим я працював. Мої амбіції, мої цілі – вони не змінилися абсолютно, але зараз така ситуація, що потрібно захищати свої принципи та ідеали, свою сім’ю, свою країну, людей, тому зараз я військовий. Але відчувати себе саме військовим, мені здається ні, тому що ми звичайні люди, які вимушені були взяти до рук зброю, тобто ми – звичайний народ України, а не військові. Якби у мене було б бажання будувати військову кар’єру, мені здається, я б відчував би себе військовим». 

Олександр розповідає, що думки про майбутнє дуже допомагають, надають йому сил. 

«Я впевнений, що все буде гаразд, що я буду живим, після нашої перемоги реалізую все, над чим працював. Але також я розумію, що є ймовірність того, що я можу не вижити. Але я до цього готовий і це нормально, тому що це війна і все може статися. Я доросла людина та все розумію. Я готовий до всіх варіантів. Як воно повинно бути, так воно і станеться, я вам так скажу».

Ділиться, на службу його привели ідеали, за які варто боротися. 

«Насамперед, для мене найважливіше залишатися вірним самому собі, своїм принципам, ідеалам і поглядам, за які я і борюся, за які я пішов та взяв до рук зброю. Тому що якби вони в мене були б інші, я б міг просто виїхати з країни, а не піти служити, та займатися своїми справами далі». 

Найскладніше в службі, за словами Олександра, коли по тривозі сидиш на позиції в окопі та чекаєш, та на вулиці холодно, а це може продовжуватися і годину, і дві, і більше.

«А буває і не раз на день. Саме тяжке не те, що ти там перебуваєш, а саме погодні умови. Але зараз я закупився теплим одягом, ще не тестував його, скоро протестую. Але гадаю, холодно мені точно не має бути. Приносить радість те, що ти розумієш, що робиш правильну справу, приносиш користь, коли в тебе щось виходить. Ось скоро ми маємо відправити через Фонд Притули машину хлопцям на передову. Я зміг зібрати пів мільйона гривень, цього повинно вистачити на 2 позашляховики. Один я візьму для свого підрозділу, а другий вирішив, раз в мене з’явилася така можливість, завдяки невеличкій своїй популярності зібрати таку суму, то маю одну машину передати тим, кому вона дуже потрібна вже зараз там, в самій гарячій точці».

Розповідає, більш ніж половину зібраної суми вдалося нафандрайзити завдяки публікаціям на опозиційному білоруському медіа NEXTA. Наразі волонтери шукають машини в Європі. Парубок сподівається, що згодом одна із машин буде там, у хлопців. 

«В кого немає таких можливостей як в мене, але кому вона дуже потрібна. Я вперше за весь час війни зробив розіграш (збір), до цього я жодного разу ні на що не збирав кошти. Жодного разу, навіть не викладав інформацію щодо номерів моїх карт для донатів, завжди старався зробити все власними силами. Але зараз, я зрозумів що йде зима, та що нам там, де ми зараз, та там, де ми можемо бути, ця машина просто необхідна, без неї ми б не змогли виконувати свої задачі якісно». 

Зібрати на машини та отримати теплі речі хлопцеві допомогли його соцмережі. Розповідає, обережно обирає, що публікувати та слідкує за безпекою.  

«Якщо вміти правильно користуватися тим, що в тебе є, то з одного боку це стає можливістю, з іншого – проблемою. В тому плані, що потрібно вміти цим користуватися. Перед тим, як щось викласти, я спілкувався з людьми, які в цьому розуміють. Вони розповіли мені що можна робити, що не можна робити. Коли ти знімаєш, найелементарніше це вимикаються геодані, по-перше. По-друге, не потрібно знімати так, щоб було зрозуміло, де ти перебуваєш. Якісь будівлі, таблички за написами, місця, по ландшафту яких можна зрозуміти, чи інші дрібниці, по яких можна збагнути, де ти перебуваєш. Не потрібно знімати обличчя побратимів, інших співслужбовців, якщо вони не дали тобі згоди, що вони не проти. Є декілька ще моментів, якщо ти все це робиш правильно та за правилами, то до тебе ніяких питань не буде. До мене ніяких питань від командування ніколи не було, все було добре». 

Своїм прикладом демонструє, що робить усе це правильно та дотримується правил безпеки. Деякі відео Олександра розлетілися по всій країні. Людям дуже сподобалося, цим військовий їх надихнув, подарував позитивні емоції, тобто давав те, що наразі дуже-дуже було потрібно. 

«Та навіть з машинами, на які я збирав кошти. До цього я ніколи, жодного разу не робив ніякі збори, постійно відмовляв, коли мені писали про допомогу, чи потрібно мені щось, я постійно казав, що мені нічого не потрібно. Я просто звик сам про себе піклуватися та розв’язувати свої проблеми. Але ось вам приклад, нещодавно вкотре мені написали люди, чи потрібно мені щось, я вирішив, що якщо люди так сильно хочуть, то добре, і люди ці – з Фінляндії, з Нідерландів – вони мені купили теплих речей, доповнили мою аптечку, на 900 євро накупили мені усе це і цієї зими я точно не замерзну. Тому, ось вам приклад соцмереж. По-перше, це позитивний контент, те, що людям дуже потрібно в ці складні часи для них. По-друге, можна користуватися, щоб принести користь цими ж самими зборами, речами, іншою допомогою. Тобто, все є отрутою та все є ліками, залежить чи правильно обране дозування. Просто потрібно вміти всім правильно користуватися, щоб принести користь». 

Олександр розповідає, для нього важливо щось створювати. Хлопець закінчив художню школу, тому як людина творча, через фото та відео бачить своє самовираження. Раніше це були малюнки, а зараз це фото, відео та той же самий одяг, який він обов’язково випустить згодом, після війни.

Сама війна не стала великим стресом для парубка. Пояснює, швидко вчиться та швидко адаптуюся до нових обставин, ще й має високу стресостійкість та самоконтроль.

«Ці всі якості мені дуже допомогли за майже 10 місяців служби. Але дуже сильних картин про розірвані тіла та багато смертей: я не багато був цим оточений, на щастя, але готовий до всього».

Стосунки з побратимами склалися дуже добре. Не виникало жодних проблем, хлопці-ветерани АТО підказували та вчили тих, хто вперше взяв зброю у руки. Панує взаємоповага. 

«Мені здається навпаки, ті хто не служив та не планував служити, але залишили своє життя, сім’ї, бізнеси, хтось просто роботу та взяли в руки зброю, заслуговують великої поваги. Щоб ви розуміли, записалися добровольцями абсолютно різні соціальні групи людей, починаючи від простих різноробів, закінчуючи не малими підприємцями, успішними айтівцями, спортсменами. Можна сказати, до Збройних сил України вступили представники усього Українського народу. І нам не важливо було, хто чим до цього займався – тут ми усі рівні, ми усі прийшли з однією метою, захистити наші сім’ї, нашу державу від окупантів, від цієї напасті».

За весь цей час, жодного разу нічого не отримував від волонтерів. Хоча багато разів писали та пропонували щось надати й прості люди, й волонтери, але парубок постійно сам відмовляв їм. 

«Можу казати за себе та своє оточення, не можу казати за всіх. Не можу сказати, що погане забезпечення, ні, його вистачає на такий гарний основний фундамент. Деякі речі я собі закупав сам, як бронежилет, але через декілька тижнів як я його собі купив, нам їх привезли. І ось лише зараз люди із Нідерландів і Фінляндії докупили мені теплих речей. Але я точно знаю, що наші волонтери роблять нереально велику роботу, вони є нашим тилом, та невідділеною частиною нашої боротьби та нашої майбутньої перемоги, цього не зможе ніхто заперечити».

Ділиться, якщо зараз у когось є бажання та мотивація долучитися до ЗС, але немає досвіду та навичок – все одно вони можуть принести користь на фронті.  

«За короткий час можуть навчитися багато більшому та принести більше користі, ніж ті, в кого є досвід, але немає бажання. Але є інший бук – цей результат буде досягнутий більшою ціною, на жаль, ціною людського здоров’я та життя, тому це питання залишається відкритим. Мені здається, потрібно просто правильно застосувати цих людей, дати їм достатньо часу на навчання, щоб ця ціна, яку ми платимо кожний день за свою свободу, була меншою».

Олександр дотримується думки, що ми боремося за те, щоб мирне життя і повернулося до наших міст. 

«Особисто я вважаю, що сидіти та плакати, негативити – нічого нам не дасть, навіть навпаки, погіршить ситуацію. Все починається із голови, тому ми не повинні дати нашому ворогу залізти нам у голову та ментально зламати нас. Також, важлива частина війни – це економічна ситуація, дуже важливо щоб економіка держави працювала, щоб бізнес працював, платив податки, збори, тому навіть ті самі заклади громадського харчування, роблять свій економічний внесок до нашого бюджету. Потрібно жити далі – так, але просто потрібно мати самоконтроль, якусь межу та повагу до тих, хто зараз сидить там в окопах під обстрілами.

Наприклад, є хлопці, які виїхали за кордон під час війни, чи вже були там до 24-го, і вони зараз виставляють сторіз як вони висять по всій Європі: клуби, ресторани, дівчата, роблять відео із цим та викладають у мої мережі, удаючи, нібито нічого не сталося. Вони як тусили до війни, так тусять і зараз. І мені, чесно кажучи, людині яка за те, щоб люди продовжували нормальне життя надалі, неприємно на це дивитися. Тому що такі люди не відчувають тонкої грані між тим, щоб жити далі та не давати негативу лізти собі у голову. Та тим, щоб не поступати зі зневагою до тих хлопців, які своєю кров’ю, в тому числі й для нього, виборюють свободу, можливість спокійно жити, будувати майбутнє у своїй державі».

Додає, іноді цивільним потрібно поставити себе на місце військових, щоб спробувати їх зрозуміти та подивитися на всю ситуацію з їхньої точки зору.

«Особисто я такої думки: мені ніхто нічим не зобов’язаний допомагати. Але якщо дивитися як це все працює, то самим людям вигідно щоб наша країна, наші військові, якнайшвидше перемогли цю нечисть та вигнали їх із наших земель. І ви знаєте, більшість людей це розуміють, та не дивлячись на невеликі можливості які в них є, донатять та допомагають нашим хлопцям, нашим воїнам, за що я дуже їм вдячний. Мене наповнює гордість за наших людей. Тому я вважаю, що загальна ситуація із розумінням у народу на це питання більш свідома, ніж ні».

Війна навчила парубка більше цінувати дрібниці, як теплий душ, тепла та м’яка постіль, мати змогу бути поряд із сім’єю. Ділиться, почав більше радіти простим дрібницям.

«Бо щастя саме в цьому й полягає, воно не десь там, воно тут і зараз, просто потрібно вміти це бачити та відчувати».

Нашою перемогою вважає відновлення територіальної цілісності та взяття під український контроль кордонів станом 24 серпня 1991 року. А також, обов’язково, покарання військових злочинців, відкритий суд в Гаазі, репарації із боку Росії для постраждалих та постраждалої інфраструктури. Визнання Росією усіх злочинів, які вона скоїла. 

«Але для початку – відновлення територіальної цілісності. Це найголовніше, щоб звільнити наших людей від окупації та окупантів. Коли ми звільнимо наші території, це вже буде перемога, але наступні пункти, які я вказав, це є продовженням остаточної перемоги та крапки».

Ми дякуємо Олександру за його силу та стійкість, за дуже натхненні слова та за його службу нашому народові!